Тинько Діана, 16 років, 10 клас, Комунальний заклад "Ліцей №2 смт Стрижавка Вінницького району Вінницької області"

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Мазур Тетяна Іванівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Величезний жаль для нашого покоління - побачити війну. Ми думали, що це залишилося в минулому, у розповідях прадідів, у спогадах учасників бойових дій. Та ні- помилялись…Страшний день, здається, що він не закінчився… Двадцять четверте лютого… ранок.. я прокинулася від сліз матері та її слів: "Війна почалась". Немає слів,щоб описати, що я відчувала в той момент, що відбувалося всередині мене: страх, біль чи жах… До останнього не розуміла, що це. Сподівалася на невдалий жарт, але помилялася...

У моїй сім'ї творився хаос: хтось збирав речі і хотів тікати, хтось прощався з будинком, хтось вже уявляв свою загибель. Це був переломний момент у житті моєї сім'ї та в моєму власному.Ми не знали, чи побачимося знов.

Моє сьогодення кардинально змінилося, частину мене розірвано, розтерзано, ротоптано, адже з таким болем життя перетворилося на марення.

Батько вступив до лав захисників. Я ж з болем спостерігала за сльозами рідних людей, бачила їх страх за власне майбутнє та майбутнє їхніх близьких. Мені було боляче через те, що їх безтурботне життя понівечили, зламали...

Після початку повномасштабного вторгнення в Україну я викреслила із життя усіх «друзів» - мешканців країни-терориста. Вони виявилися зовсім не тими людьми, ким я вважала їх раніше. Підтримуючи владу у її агресивних діях, так звані «друзі» повторювали, що ми саме на це і заслуговуємо. З милих та приємних вони перетворилися на жорстоких та безжалісних, яким не було шкода ні друзів, ні родичів, навіть маленьких дітей, що гинули через війну.

На відміну нелюдів, що жили в ерефії, я бачила й інше - нескінченну непереможну силу духу та незламність наших людей, віру в перемогу. Вони втрачали все, проте не здавалися й продовжували боротися за своє життя, за незалежність своєї держави, за майбутнє молодого покоління. Їх не ламали ні біль, ні відчай, ні страх. Це вражає мене щогодини, щодня і допомагає дивитися у майбутнє з надією.

Ми повинні вистояти, бо як казав наш президент, Володимир Зеленський: "Нам немає куди йти, нам залишається тільки боротися, тому що в них є свій дім, а в нас тільки це".

У кожного із нас є найзаповітніша мрія – закінчення жорстокої кривавої братовбивчої війни. Для усіх це настане тоді, коли люди не будуть знати,  що таке жорстокість, агресія, заздрість, ненависть - де всі будуть жити в злагоді.

На жаль, не всі розуміють, що ніяка територія та матеріальні статки не можуть зрівнятися та бути ціннішими за життя тисяч людей. Шкода, що є зрадники, «монстри», які готові виміняти,  продати найближчих та найдорожчих заради землі, готові віддати життя заради грошей. І поки ці «недолюди» не зрозуміють у  чому насправді щастя, мир не настане. Тому я вірю, що Україна переможе, адже в нас є те, чого ніколи не зрозуміє ворог – це наша єдність, наполегливість, почуття відповідальності один за одного.

Слава Україні!!!

Героям Слава!!!