Я з Гуляйполя. Ми виїжджали у Запоріжжя, а тепер повернулись назад у Гуляйполе. Потрібно картоплю зібрати, часник. Дров немає на зиму. Де їх брати? То, було, у посадку сходиш та напиляєш, а тепер заміновано все, танки стоять... Світла немає, води теж, і ніхто нічим не займається, а зима вже на порозі. І в Запоріжжі така сама ситуація. 

Наведемо тут лад – і будемо їхати назад у Запоріжжя. Обіцяли до осені вигнати росіян із Пологів. Що далі буде – невідомо. 

Ми сиділи місяці чотири в Гуляйполі в погребі. Обстріли жахливі були. А погріб – це ж не бомбосховище. Та поки дійдеш до того сховища – осколками накриє, не встигнеш і добігти. 

Перший раз виїжджали нашим автобусом міським. Ще приватною машиною приїхали сюди й назад. Товариш нас привіз. Потім виїжджали своєю машиною. Ми добираємося в об’їзд, бо через Оріхів складно. 

Волонтери поки все дають: хліб, цукор, олію. У Запоріжжі також нормально допомагали. Зараз припинили безкоштовні обіди давати в Запоріжжі, а раніше гарячого можна було поїсти.

Наші родичі звідси виїхали в Польщу, залишилася трьокімнатна квартира. Потрібно комуналку оплатити, а пенсія – дві тисячі всього. А якби ще й за квартиру платили, то взагалі був би жах. 

Мені 66. Хотів би сісти за баранку і попрацювати, але хоча б сина влаштував на роботу. Потім, може, з’являться місця – і я теж сяду за кермо. 

Стрілянина, шум - це все діє на нервову систему. Бахкає. Як то кажуть, гра в одні ворота: ті туди б’ють, а інші сюди, а просунутися не можуть… Усе шокує. 

Воду нам раніше пожежники привозили, а зараз припинили. Доводиться купувати. З питною водою взагалі проблеми, біля пожежки тільки технічна. Береш ту воду – і нічого не звариш із неї. Волонтери привозили 50 літрів води. А останнім часом почали продавати. Є такі люди, які ні пенсії, ні зарплати не мають. Я не знаю, як їм доводиться викручуватися. 

Дав би Бог здоров’я, а то й на кладовищі не поховають, бо там міни. У центрі людей хоронять, а туди, куди треба, не вивозять.