Овсієнко Діана, 9 клас, Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №9

Вчитель, що надихнув на написання есе — Юхименко Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – дата, яка назавжди викарбувалася в серці кожного українця. Цей зимовий ранок змінив долі багатьох людей. Війна…Зазвичай це слово я чула на уроках історії, а тепер вона прийшла у мій дім, мою країну. Люди вважали, що війна – це жахливе минуле, яке ніколи не повториться на нашій землі, але всі ми жорстоко помилялись. Війна- це зло, смерть, біль, розпач, сльози! Це наше сьогодення!

Ранок… Я прокинулась від гучної розмови батьків. Мама плакала, батько нервово ходив по кімнаті, ми з братом сиділи на дивані та не розуміли , що коїться, потім - паніка! Що робити? Як діяти? Тим часом лунали перші вибухи у моєму рідному місті, колони ворожої бронетехніки просувалися Сумською областю та йшли на Київ.

Наші «сусіди та побратими» руйнували все на своєму шляху, бомбили, стріляли та вбивали мирне населення. Сум’яни опинилися сам-на-сам з ворогами, які їздили центральними вулицями.

Проте проти загарбників вже створювалися перші отряди територіальної оборони, до яких приєднувалися хоробрі чоловіки, котрі без зброї намагалися зупинити техніку, в числі яких були мій хрещений батько та рідний дядько.

Батьки прийняли рішення залишатися вдома, до нашої оселі зібралися родичі: бабусі, тітка, дядько, двоюрідний братик. Загальне лихо об’єднало нашу велику родину! Всі постійно слідкували за новинами, але це був тільки початок. В перші години паніки люди розкупили в магазинах та аптеках все, що було, а далі прийшлося виживати: тато кожного дня ходив за продуктами, стояв годинами у чергах, щоб принести додому хоча б хліб, а мама намагалась відволікти дітей смаколиками власного приготування, на День народження брата у березні вона , навіть, приготувала його улюблений торт!

Ми сиділи у підвалі під час обстрілів та бомбордувань, ділилися продуктами з сусідами та друзями, обмінювалися ліками та постійно підтримували один одного.

Відсутність світла, тепла та води, поганий зв’язок, нестача їжі- не зламали нашої віри в перемогу.

Великим жахом став для міста Суми авіаційний удар по житловому сектору на вулиці Роменській. 7 березня 2022 року ворожий літак скинув бомбу, яка забрала життя цілої родини. Три маленьких хлопчика загинули разом з батьками, від їхньої оселі не залишилось нічого, тільки велика вирва. А 8 березня з нашого міста рушила перша колона «зеленого коридору». Цього дня тисячі сімей виїхали , щоб зберегти свої життя.

Моя родина постійно залишалася вдома. Вже минуло майже 1000 днів з повномасштабного вторгнення , ми звикли жити в небезпеці та під постійними обстрілами й атаками «шахедів», адаптувалися. Але в цей важкий для нашої країни час ми маємо бути сильними, кожен повинен виконувати свої завдання. Всі роблять те, що можуть: тато працює та донатить для ЗСУ, мама господарює вдома та допомагає волонтерам, а ми з братом вчимося. Нажаль, ми не можемо ходити до школи та спілкуватися зі своїми друзями й однолітками та мріємо, що скоро будемо сидіти за партами й уважно слухати вчителів. Я розумію, що діти- майбутнє України! Тому старанно навчаюся та планую вступати у вищий навчальний заклад, щоб отримати гарну професію та відбудовувати нашу Батьківщину після закінчення війни.

Українці – незламні, працьовиті, сильні, дружні та сміливі. Але найбільша наша сила в єдності! Я вірю в перемогу та дуже її чекаю!