Мені 76 років. Я жила в Маріуполі. Коли почалася війна, зникло світло, газ, вода. Я разом з іншими мешканцями будинку готувала їсти на вогнищі. Якось ми вийшли на подвір’я й побачили літак. Ледь встигли забігти в під’їзд – пролунав вибух. Я оглохла. Було влучання у п’ятиповерховий будинок. З його підвалу в наш перейшло багато людей. Під’їзд, у який потрапила бомба, горів чотири дні. Обстріли тривали з четвертої ранку до дванадцятої ночі.

У будинку вилетіли вікна. Було холодно. У нашому під’їзді люди померли від переохолодження. Моя сусідка благала про допомогу, а я не могла зайти в її квартиру. Вона не мала сил піднятися і відчинити двері. Я разів п’ять підходила до її квартири.

Потім знайшла чоловіка, який допоміг відчинити двері, та було вже пізно: сусідка лежала мертва за метр від дверей. Також померло подружжя на третьому поверсі. До них прийшла донька. Їй ніхто не відчинив. Коли виламали двері, знайшли її батьків мертвими. На п’ятому і восьмому поверсі теж загинули люди похилого віку.

Я просиділа місяць у підвалі і захворіла. Останні три доби пролежала вдома. Добре, що двері були відчинені. Зайшов молодий чоловік і побачив, що я лежала у шубі та шапці. Він на руках виніс мене з будинку і відвіз у Запоріжжя. У мене виявили ковід і двосторонню пневмонію. Лікарі дивувалися, як я взагалі доїхала в такому стані. Я два тижні пролежала в лікарні. В Запоріжжі дуже уважні лікарі та медсестри. Я вдячна їм за те, що поставили мене на ноги.

У квітні приїхала в Українку, що на Київщині. Тиждень жила з сім’єю доньки в однокімнатній квартирі. Довше не витримала, бо мені потрібен спокій, а нас було п’ятеро в одній кімнаті. Я орендувала житло. Всю пенсію витрачаю на його оплату. Коли виїжджала з Маріуполя, забрала з собою лише паспорт, документи на квартиру й банківську картку.