Юлія Миколаївна виїхала з Гуляйполя у Запоріжжя. Після життя під обстрілами у неї й досі права рука тремтить

Ми з Гуляйполя. Я одружена, маю сина. До війни син працював в лікарні, я також. Чоловік на пенсії, тепер я теж буду оформлювати пенсію.

Коли почалась війна, ми сиділи вдома, ховались у підвалі – над нами снаряди літали. Зв’язку не було, я не могла навіть з сином поговорити. Люди почали виїжджати з міста.

Нам гуманітарну допомогу давали, наші солдати з нами ділилися їжею – казали, що їм і так вистачить. Вони говорили: «Не бійтеся, ми поруч, охороняємо вас».

Ми рано-вранці годували господарство, а о шостій вже починались обстріли. Воду привозили, а світла не було. Сусідка покликала нас до себе жити, бо в неї газ був – можна було хоч щось приготувати.

Ми складали їжу в баночки і бігли в бомбосховище – обстріли були надто сильні. Коли від вибухів пожежі починались, ми гасити допомагали. Страшно було. В мене й досі права рука трясеться від нервувань.

Ми виїхали у Запоріжжя, але тут також сирени та обстріли. Доводиться вночі в укриття бігати. Хочеться додому, у рідну хату. Увесь час думаю, чи ціла ще моя домівка? Що я там побачу, коли приїду? Знайомі їздять у Гуляйполе, кажуть, повертатися ще рано: вдень літають літаки, з них кидають бомби. Центр міста геть розбомбили. Будемо відновлювати, коли війна скінчиться.