Мені 74 роки. Я жила з чоловіком в селі Червоне, що за десять кілометрів від Гуляйполя. Одна донька й онук мешкають в Запоріжжі. Інша донька – у Дніпрі. Онучка – у Києві. 

У першу ніч війни були такі обстріли, що земля тремтіла. Ми сиділи у підвалі. Світло й вода зникли, тільки-но російські військові зайшли у Пологи. Ми набирали воду з колодязя. 

Десятого березня окупанти з’явилися в нашому селі і відкрили вогонь у бік Гуляйполя. Згодом наші військові відігнали їх за балку. У нашому селі багато будинків зруйнованих і згорілих будинків. Ми не знаємо, що з нашим житлом. 

Майже всі односельчани виїхали, коли наші військові оголосили евакуацію. Ми з чоловіком залишилися. Пережили страшну ніч, після якої попросили зятя забрати нас. Зараз у селі немає цивільних. 

Ми з чоловіком мешкаємо у сестри у Вільнянську. Сестра дала нам одяг, бо ми нічого з собою не взяли. Тут добре, але хочеться додому. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна.