Я з Токмака. До війни у мене хороше життя було. Ми пенсіонери з жінкою, нам по 70 років. Я працював до останнього - до початку війни. 

25 лютого по нашій вулиці проїхали три БТРи і пройшли десятеро орків з автоматами, заглядали в кожен двір. А 26-го почали по дворах ходити, шукати наших бійців. Думали, що хтось десь ховається. 

Росіяни привозили гуманітарну допомогу, але тільки тим, хто лояльний до них. А наш куток був не дуже лояльний. А потім взагалі дізналися, що в мене зять загинув під Вербовим, і тоді почалося таке, що мені наступного дня довелося виїхати.

В одному фільмі казали, що на фронті вбивають один раз. А нас, хто був в окупації, щодня вбивали, особливо коли прийшли чеченці. Мене обіцяли розстріляти, повісити, називали «бандерівцем». Нерви попсували. 

У мене забрали машину, а донька з Запоріжжя замовила нам перевізника.  Бачу, що у двір заїжджає така сама «Пріора», і подумав, що це мені машину повернули. Але ж ні, це був перевізник. У нього, напевно, є якісь зв’язки, бо їхали через Ростов, по їхній стороні. Правда, добралися добре. 

Свою машину я бачив уже в Токмаку на російських номерах. Ми ж не брали ні російські паспорти, ні гуманітарку. Хай вдавляться нею! 

Близькі всі виїхали раніше, тільки-но все це почалося. Онуків сваха в Польщу вивезла. Наш онук – сирота. А донька і онучка тут, працюють у Запоріжжі.

Мій сусід теж перебрався у Запоріжжя, і в нього серце не витримало - так і помер тут.  Коли його ховали, то з’їхалися всі люди з нашого села, хто зараз тут. Більшість із Токмака виїжджали в Запоріжжя - там ми всі зустрілися. Я працював ветлікарем, то знаю, що в кожного у дворі і хто як живе. І ця зустріч на похороні була дуже зворушлива.