Кокшарова Марія, 17 років, Харківський державний університет харчування та торгівлі

За півмісяця до війни. Був сонячний літній день, то була середина червня. По телебаченню останні місяці два йшлося тільки про одне, що почалась окупація Кримського півострову.

Так як мені було 11 років і політика мене не сильно хвилювала, я не дуже цікавилася цими новинами, та то було ненадовго… Кожного літа ми їздили на море, так було й того, 2014 року.

Приїхавши з відпочинку, ми повернулися додому в своє рідне смт. Єсаулівку, Антрацитівського району, Луганської області. Там проживає моя бабуся, з якою я також жила всі свої 11 років. Матуся працювала в Луганську, тому вона приїздила один раз на тиждень, на вихідні. У мене продовжувалися безтурботні канікули, а по телебаченню – новини про жорстокі реалії…

Вечором, здається 1-го липня, нам з бабусею дзвонить мама й каже, що в них у Луганську страшенно гудуть сирени, літають гвинтокрили й починаються обстріли. Мені стало страшно.

Вже наступного дня вона приїхала додому. Я зраділа, та те, що вона почала розповідати шокувало мене…

З уст самої матусі: « Я прокинулася вночі від звуку сирени, біля нас літав гелікоптер, що світив червоним ліхтарем. Пілот повідомляв у рупор, що всім потрібно негайно покинути місто, виїхати за межі, як можна далі. Я взяла документи і вже вранці виїхала. Багато доріг було перекрито, всюди наставлено барикад, на благо, автобуси ще відправлялися з автостанції». З того моменту й почалася для мене війна – 2 липня 2014 року.

Приблизно 10-12 днів ми жили тихо й спокійно в нашому селі. Працювали на городі, ходили відпочивати і слухали новини. Одного дня, в котрий раз пішли на ставок і по дорозі назад побачили величезний стовп диму у формі гриба. Подумали, що щось підірвалося, бо тоді вже було чутно обстріли. Прийшовши додому, з новин стало відомо, що то був літак, збитий на Донеччині.

По спині пробігли мурахи. Ну як так? Я щойно бачила це наживо, і зараз «гриб» транслюють на екрані. Навернулися сльози… Я думала то було найстрашніше, та ні, все тільки починалось…

Пам’ятаю, був похмурий день, на годиннику приблизно шістнадцята година, я займаюся хатніми справами, аж раптом, пролітає літак, з якого випадає 12 парашутів й не видно, чи з людьми вони. По селу швидко розійшлося, що людям приземлилися на городи ці парашути. Пішли подивитись.

То були якісь величезні колби, десь з півтора метра довжиною й діаметром 20-25 сантиметрів. Ми швидко пішли додому, і вже через півгодини по селу їде машина, з якої сповіщають про евакуацію, про те, що в нас є дві години аби покинути смт, бо тут пройде бій і в іншому випадку, всі загинуть.

Нас троє – я, мама і бабуся, їхати нам нікуди, та й ні на чому. Приймаємо рішення, у разі чого, сидіти в підвалі, який заздалегідь був підготовлений.

Вечір, чуємо починають стріляти… Чую постріл гармат, летить снаряд, упав, тиша… і знов, постріл…летить…упав…

Бабуся поливала на городі, бо була засуха того літа. Кричу: «Бааааа, заходь, хвате поливать, над нами літає!» Я вже в підвалі сиджу, мама також заходить, бабусі немає… Мама: «Мааа, хвате, йди сюди вже!» Піднімаю голову вгору, просто над нами пролітає снаряд, в цей час бабуся: «Та дайте ж дополивать!». Я вже майже плачу, а в нас у кінці городу річка, чуємо, постріли уздовж неї й якісь чоловічі голоси.

Бабуся нарешті зайшла, хух, можна видихнути. Сидимо. Сиділи цілу ніч, було дуже голосно, стріляли – жах.

На ранок затихло, треба щось поїсти, газу немає. (В кінці вулиці попав снаряд у домівку й зачепив газову трубу… Поруч посадка. Загорілася. Вогонь з газової труби був з висоту п’ятиповерхового будинку…) Надворі була невелика грубка, матуся нажарила оладиків – то були найсмачніші оладики в моєму житті, їх смак я запам’ятаю назавжди…

Того ж дня нам кажуть, що по селу впало ще декілька снарядів, позачіпляло домівки, та люди не постраждали.

Вечір, вийшли за двір, сусіди також повиходили. Сидимо на лавці, розмовляємо. Бачимо, пролітає просто над нашою домівкою, через декілька хвилин чуємо якісь кроки. Біжить жіночка з двома дітьми, каже, майже біля них приземлилося. Страх. Наше село розташоване в ямі, його огортають високі схили. Ми живемо біля самісінької церкви, яка також розташована на бугрі. Вийшовши до неї видно все село. Ми вийшли до церкви, дивимось на сусідній схил, бачимо, з правої та лівої сторін йдуть великі групи військових з важкою технікою.

Питаю: «Ма, що зараз буде?», мама: «Не знаю, мабуть бій, не хвилюйся, все буде добре». Читаю про себе молитву, як зараз пам’ятаю, перехрестилась. Пройшло декілька хвилин, вони починають стріляти… Уявіть собі, бугор, десь два кілометри від тебе, ти стоїш і спостерігаєш як сходяться дві сторони і просто починають один одного вбивати. Їдуть танки, бронетранспортери, градові установки. Просто починається бій, жорстокий бій…

Ми швидко йдемо додому, заходимо знов у підвал і так до ранку сидимо. Все гриміло, наче Зевс розгнівався… Було дуже страшно, не спали взагалі. На ранок стихло, вийшли знов за двір, наче нічого не пошкоджено. То була найстрашніша ніч в моєму житті. Наступні дні було тихіше, вже почали селом доноситися дитячі голоси, люди почали виходити за двір, спілкуватися.

Страх, звісно, нікуди не дівся, бо коло села ще пролітали снаряди, велися перестрілки, підривалися гранати. Пройшов місяць, все, більш-менш, стихло, в магазини почали потроху постачати деякі товари. Люди почали виходити на роботу. Словом, життя почало відроджуватись.

Першого вересня діти пішли в школу, хоча проходили недовго, бо обстріли все одно ще велися, й згодом нас відправили на дистанційне навчання. Матуся моя поїхала працювати вже не в Луганськ, а в Сєвєродонецьк, на підконтрольну Україні територію. З 2015 року я також живу тут. Саме в Сєвєродонецьку я почала пізнавати Мир, розуміти наскільки він важливий і як сильно потрібно цінувати життя.

Пишучи цю розповідь, згадуючи минуле, я усвідомлюю скільки всього довелося пройти, переосмислити. Для мене Мир – це внутрішній спокій моїх близьких, духовна рівновага й отримання максимальної кількісті яскравих емоцій.

Я зрозуміла, що за кожним кінцем – стоїть початок… Так було й того разу. Найяскравіше в житті – момент! Момент – це життя… Життя, як момент… Цінувати момент, значить, цінувати все життя.