Я з села Лимани, це Миколаївська область. До війни працювала постійно, не лінувалася. Мені вже 63 роки. Почула вибухи, а потім дізналася з телевізора, що почалася війна. Звісно, ми боялися. Не виїжджали, бо не було за що. Сиділи в підвалі. Поруч зі мною мама, 81 рік, і чоловік, 64 роки. Нам давали гуманітарну допомогу, все було вчасно: і ліки, і продукти. Ми вдячні. 

Не могли повірити, що Росія вторглася в нашу країну і лиха наробила. Ми ж були братськими народами – і тут таке. З якого дива це сталося – незрозуміло.

Ми навчилися справлятися з психологічними труднощами. Звісно, чуємо сирени, іноді вибухи. Страшно, але навчилися нормально сприймати це все.

Хочеться, щоб онуки наші росли здоровими. Щоб навчалися, щоб робота у них була. І щоб вони дбали про своє майбутнє.