Лопачук Варвара, 9 клас
ліцей «ТЕРИТОРІЯ 12» м.Бердичева Житомирської обл.
Вчитель, що надихнув на написання есе: Дребезгіна Оксана Василівна

Чому бути українкою - це моя суперсила?

Батьківщину, як відомо, не вибирають. Я народилася тут, на цій благословенній землі, і люблю її всім серцем. Я українка! Неймовірна гордість охоплює мене за свій народ: волелюбний, незламний, працьовитий. Увесь світ захоплюється українцями, їх хоробрістю, сміливістю, мужністю, нескореністю. Ця клята війна…З моїм народом хотіли провести «денацифікацію», тобто знищити всіх патріотів, а решту людей перетворити на рабів. Та мій народ не здався, не захотів одягати на себе кайдани, повстав, взяв до рук зброю, і від малого до старого почав боротися. У кожного свій фронт: хтось зі зброєю в руках на «нулі», хтось риє окопи, хтось захищає небо, хтось конструює та збирає безпілотники, хтось освоює нову закордонну техніку, хтось в’яже шкарпетки та шиє валянки для бійців, хтось робить сухі харчові набори, хтось варить буржуйки та виготовляє окопні свічки, хтось плете маскувальні сітки. Кожен сьогодні повинен поставити собі запитання: «Що я роблю для армії, що я роблю для країни, що я роблю для перемоги?»

Сила мого народу в його історії. Багато століть нам випадало боротися за свободу і незалежність. З моменту заснування Київської Русі й до наших днів багато народів та племен хотіли загарбати нашу землю, зламати наш дух, підкорити.

Та кожного разу український народ давав гідну відсіч ворогові, так відбувається і зараз. Наша сила в єдності, в могутніх хвилях Дніпра, в красі Карпатських гір, в «Кобзарі» на моїй книжковій полиці, в борщі та салі, в гопакові та вишиванці, в жовто-блакитному прапорі, в бабусиних вишитих рушниках, в оселедці на голові старого козака, в народній пісні, в лелечому гнізді над дідусевою хатою. Я люблю це все, воно у мене в крові. Люблю вулички старого Львова, смішний одеський говір, київські каштани, прекрасну «Софіївку» в Умані, херсонські кавуни, донецькі терикони, неймовірну красу Карпат і Криму. Люблю купатися в нашому морі. Воно по особливому лагідне та тепле. Люблю годинами бродити у лісі в пошуках грибів, насолоджуватися весняним щебетом птахів та осіннім шарудінням листя під ногами. Я люблю наше небо – високе та безкрає. Люблю його вдень з неквапливими пухнастими хмаринками, і вночі з мільйонами зірок-очей, що спостерігають за тобою з космосу. Я люблю наші родючі поля, що зачаровують своїми золотими хлібами-хвилями, які гойдає вітер. Люблю сині волошки та червоні маки серед цих хлібів. Люблю наш гімн, особливо коли його співають тисячі голосів. Люблю наш прапор, завжди з трепетом спостерігаю, як він гордо майорить на звільнених територіях. Я люблю, коли за святковим столом збирається вся наша родина, люблю слухати про своїх пращурів, якими вони були, якими були обряди та традиції, які співали пісні. Моя родина - це надзвичайна сила, що складається зі щирих обіймів моєї молодшої сестрички, дотепного гумору старшого брата та емоційних розповідей молодшого, кулінарних шедеврів мами та бабусі, смішних анекдотів тата та мисливських історій дідуся.

Одного разу, ще до війни, тато взяв мене із собою на футбол. Грала збірна України, атмосфера на стадіоні була ще та. Але особливо в моїй пам’яті відклалося, коли майже вісімдесят тисяч вболівальників заспівали «Червону руту».

Це було настільки потужно, що здавалося, ніби бетонні стіни стадіону також підспівували вболівальникам. А після перемоги зовсім незнайомі люди обіймалися, вітали один одного, ділилися враженнями.

Кожен свій день я починаю з молитви. Я дякую Богу за свою сім’ю, за хліб на моєму столі, за людей, яких я люблю, за мою землю і за мій народ. Я навчаюся, щоб своїми знаннями бути корисною для людей і для держави. У вільний час ми виготовляємо окопні свічки, зі старого одягу нарізаємо стрічки для маскувальних сіток, готуємо різні смаколики для того, щоб продати їх на ярмарку та зібрати кошти для потреб військових. Всі ці дії наближають нас до перемоги, вселяють підтримку в серця наших захисників. Добро неодмінно переможе зло!