До початку війни ми мешкали в селі Воскресенка Пологівського району. Ми там проживали і перший місяць окупації. 

Звичайно там було дуже важко морально, було страшно кудись виходити. Син дуже стресував: вночі прокидався і кричав криком. Тоді ми зрозуміли, що потрібно виїжджати. І якраз тоді ще більш-менш можна було виїхати, бо чим дальше тягнулося, тим важче було.

Ми з дитиною виїхали до Дніпра, а через пів року виїхав і чоловік до нас. Майже відразу він пішов на війну, і більше ми його не бачили.

Важко було в чужому місті самій з дитиною. Потім до нас переїхала двоюрідна сестра. Потрібно працювати, щоб були кошти на оренду квартири. Добре, що нам платить держава, бо взагалі було б тяжко. На роботу нас не дуже хочуть брати, бо кажуть: «Ми ж вас не знаємо, ви сьогодні тут, а завтра – там». Перед нами двері зачиняються – це, звичайно, тяжко. 

Страшно, коли воно літає поряд і прилітає недалеко від будинку, і не знаєш, що робити і як вберегти дитину. І навіть сьогодні ми лягаємо спати і не знаємо, чи ти прокинемось, чи ні. Морально дуже важко.

Ми виїжджали, як біженці, через декілька місяців після того як чоловік загинув. Побули там у знайомих, але мені важко було дуже, бо дитина постійно плакала, що хоче додому в Україну. І ми там трішки погостювали, відволіклися, та й поїхали назад.

Ми повернулися до Запоріжжя, тому що тут поховали чоловіка. Тут дитина себе краще почуває, тут є більше знайомих і друзів, бо багато хто з нашого міста зараз тут поселилися. Син тут себе спокійніше почуває, незважаючи на повітряні тривоги і все інше.

Мрію, щоб закінчилася війна. Про майбутнє поки що навіть і не думаю, живу сьогодні і зараз. Дитина мріє повернутися додому. Моя мрія - це та, про що мріє зараз дитина.