Мені 66 років. Я мешкаю з чоловіком у місті Охтирка Сумської області. Ми пенсіонери. Маємо господарство і домашніх улюбленців. Не могли покинути їх, тому не виїжджали.

Ми мешкаємо у приватному будинку, тому проблем з їжею не було. Потім давали гуманітарну допомогу. Ліки можна було купити, тільки стояли черги до аптек.

Нас сильно бомбили – аж стіни тремтіли. Охтирка – невелике місто, на яке скинули чимало бомб. Було дуже страшно. Ми ховалися в погребі. Я постійно плакала.

У нас є діти і внуки. Один син тут залишився. Він їздив на роботу під обстрілами. Діти ховались у підвалах. Онуки сильно боялися.

Онуки мене розраджують. Вони приходять у гості, я намагаюся їм щось смачненьке приготувати. Також відволікає робота по господарству.

Я вважаю, що війна закінчиться цього року. Думаю, що все буде добре. Тільки потрібен час на відбудову.