«Вони не спали й не їли, а лише вбивали нас. Але життя подарувало шанс вийти з дому, а вночі туди влучив снаряд», — згадує мешканка Маріуполя Тетяна.

«Найважча ситуація — коли після 8 березня зрозуміла, що синові й доньці необхідно написати бейджі з контактними даними. Синові вісім років, а дитині вісім місяців. Сказати дитині, що ти можеш загинути, — страшне відчуття. Хотілося якщо померти, то всім разом, щоби швидше все закінчилося».

«Було влучання біля будинку. Темрява, летить бруд, не бачиш чоловіка. Кумі кричиш, чи вони живі, а у відповідь тиша. Вони були на вулиці, і тут гробова тиша; здавалося, що я померла. Потім вони кричать: «Ми живі!» Я бачу сина, він каже: «Ми не помремо?» — «Ні». Він знімає шапку, і я бачу, що він повністю сивий, а йому вісім років», — розповідає Тетяна.

24 лютого для мене почалось в 5.45, я його чітко пам’ятаю, бо мені зателефонувала мати і каже: «Прокидайтеся, бо у нас розпочалась війна». Перші секунди, а може хвилини… Я кажу: «Яка війна? Такого не може бути». Бо це вже в мене в житті було, ми родина переселенців, це вже наше друге таке рятування від країни-агресора. І я ці три секунди думала, що робити, кого хапати, куди бігти?

Ми з чоловіком піднімаємося і вже чуємо, що є вибухи такі чіткі, такі страшні. У нас сплять двоє дітей, но ми хапаємо двох дітей, наших тварин, сідаємо в машину і їдемо до мами, в центр міста. Ми самі на проспекті Металургів жили, біля заводу Ілліча, а мати жила на проспекті Матросова. Ми дітей кидаємо, беремо свідоцтва, паспорти і ідемо. Заїжджаємо на заправку біля «Епіцентру», стоїмо в черзі за бензином, бо пам’ятаючи, як у нас можуть бути перебої з бензином, а машина повинна бути на ходу. Заправляємо машину і в цей час десь біля виїзду на Бердянськ чуються не просто вибухи, а таке, знаєте, полум’я зі сторони аеропорту.

Ми дітей накриваємо в машині, але стоїмо в черзі. Приїжджаємо до мами. В неї свій дім, і ми вирішили, що нам буде зручніше саме там. У мене ще є середня сестра, і вона також вирішила з чоловіком приїхати до мами. Але так складається, що в них не виходить зразу взяти і приїхати до мами. І ми певний час чекали їх там, щоб зібратися усім разом.

Було страшно. Життя їм таке подарувало, що вони вийшли зі свого дому, а вночі в дім влучив снаряд.

24 лютого… воно було таке сумбурне, і я не хотіла вірити, що може бути така війна, що буде авіація, що не просто будуть вбивати, а знищувати нас. Мені не хотілось в це вірити, бо в мене були студенти в Сартані, і ми були з ними на зв’язку, були мої друзі, колеги, і вони казали, що це щось страшне. Ну як казали, писали іноді смс. Що для мене було найважчим за цей весь період – це, напевно, були дві ситуації.

Перша ситуація, коли після 8 березня я зрозуміла, що мені необхідно сину та донці написати бейджи, бо мало що. Була вже друга лікарня, третій родом, вже на підході був Драматичний театр. Мені потрібно було написати контактні дані і сказати сину (йому вісім років), що якщо ми не врятуємося, попаде снаряд, то в тебе буде бейдж. Безумовно прийдуть люди, вони будуть шукати, діставати, то якщо ти в стресі не згадаєш, ти даси бейджик, там будуть всі телефони, кому потрібно буде зателефонувати.

Бо для мене це була особиста трагедія – сказати своїй дитині, що ти не зможеш врятуватися і ти можеш загинути.

Ну це якесь дурацьке відчуття. Я навіть не допускала думки, що дитина може загинути. Всі можуть загинути, а дитина ні. Малий сказав: «Мамо, но ми ж будемо жити». Будемо жити, але є така річ. А друга така ситуація мого життя, коли прямим снарядом влучило в «Охотник». «Охотник» просто склався. Це у нас було не наше житло. Воно складалося з двох частин. Одна частина, де ми орендували і жили, а  інша – недобудова, но в ній був підвал, камін декоративний, зовсім не пристосований для готування їжі, але він нас врятував.

Коли прилетів цей снаряд саме в «Охотник», бо це через два будинки від нас, просто я не знаю, як на нас не впала вся ця конструкція. Він, як карточна колода, склався, як надувний і розклався. Повилітали там вікна, двері. І ми під цією масою бруду. Воно двоє суток бахало по периметру безперебійно.

Вони, напевно, не їли і не спали, і били, били… Була така думка: або разом всім померти, щоб цього не відбувалось, або бистріше це все закінчилось.

Коли це все відбувається, на тебе летить оцей весь бруд, і ти не бачиш свого чоловіка, не бачиш свого кума. І ти кричиш:

«Ребята, вы живы?!» А в ответ тишина. Они в тот момент, когда прилетел снаряд, были на улице, забивали полиэтиленом окна, которые повылетали, и просто происходит тишина. Вообще гробовая тишина.  Мне в этот момент казалось, что я просто умерла.

Через хвилину ми виходимо на вулицю, воно все летить, бахкає. Ми кричимо: «Хлопці!» І чуємо, вони спереду дому кричать: «живі!» Це моє, коли я ніби взяла і померла, і в цей час я бачу сина свого восьмирічного. Він каже: «Мамо, ми не помремо?». Я кажу: «Ні, ми не можемо померти, цього не буде».

Він знімає шапку, і він повністю сивий, дитині вісім років. Для мне це трагедія, бо я не можу це змінити, це буде на все життя.

І малий каже: «Мамо, що таке?» А я на нього дивлюсь і кажу: «Та все синочок добре, ти такий красивий, такий класний». А він каже: «Я так злякався!» Тому це для мене були такі дві страшні речі. Але дякуючи Богу і ангелам-охоронцям, в цьому страшному… коли бахкає з двох сторін, і на вулиці з 35 домів залишилося 5, умовно кажучи, цілих, наш… нам пощастило теж. З конструкціями, але без вікон і дверей. А в тебе на вулиці дома, де заживо авіабомбами поховано цілі родини. Бачиш свого друга, який прийшов о шостій ранку і каже: «Я не знаю, що робити, в мене немає ні квартири, ні дому. В мне загинув тесть». І він стоїть такий, знаєте, білий, і ти разом з ним помираєш. Ти помираєш.

Ти розумієш, що людину, яка там залишилась, ти не можеш врятувати і йому ти не можеш зняти цей біль. І з цим доводиться вчитись жити.

Я не знаю за що, з якою метою вони нас просто закопували і вони безперебійно… І ти от рахуєш. Ми зі свого маленького подвір’ячка нараховували – 24 авіабомби було випущено від «Охотника» до філологічного корпусу МДУ. Всі ці вулиці по цьому секторі за один приліт двох-трьох літаків – 24 авіабомби. Ми особисто нараховували. Вони не спали, не їли, а тільки бахали-бахали по нам. Напевно, здавалось, якщо ти помреш, буде легше, ніж жити далі і шукати від з цього, як жити далі. Як виїхати.

Проблеми з їжею почалися десь першого березня, коли було зрозуміло, що місто оточене, що в місто нічого з України вільної не можуть нам доставити. У мене дитина, їй вісім місяців, і вона на штучному вигодовуванні, і для неї молочна суміш – це важливо, це найважливіше. Якщо інші продукти можна було замінити або щось знайти, образно сказати, знайти, то молочна суміш – вона є дуже важливою. І ми з сестрою вирушаємо в сторону «Обжори». Якраз вже не було зв’язку.

Сусід каже, що на «Київстарі» є зв'язок, що можна одну «рисочку» знайти, і ми туди йдемо. Знаєте, я напевно, перший раз в житті після чотирнадцятого року, саме знаходячись в Маріуполі, в мене був звірячий страх.

Просто я йду, тиша і гупає не просто якесь важка зброя, а гупає авіація. І вона так методично-методично – і в мене все холоне.

Ми доходимо до «Обжори», дякувати, що на той час там були наші військові. І вони кажуть: «У нас є молочна суміш». Ми беремо декілька банок, і дякуючи їм, ці хлопці нас врятували. Ми тоді передостанній раз змогли додзвонитися до наших рідних і сказати, що все нормально і ми живі, тримаємось і все буде добре. Після 8 березня всі, хто був у Маріуполі, мене напевно підтримають, стає колапс.

Воду більше не привозять, місто вже все палає. Їжі катастрофічно не стає, тобто в нас була їжа тільки для малих. Ми самі старались їсти один раз на день, бо все інше у нас було для малих, щоб їх якось тримати. Наші чоловіки з сусідами вирішують, що необхідно йти і добувати їжу. На той момент «Метро» було розкурочено, а там є склади на Сонечному. Хлопці наші туди їдуть, і там їм вдається добути макарони, муку… і вони малій знаходять кашу. І саме на цих продуктах наша родина до 30 березня змогла протриматися, доки ми не виїхали. Виїхали ми з міста 30 березня, тобто ми бачили, як повністю зруйнували наше місто, як попали в Драмтеатр.

А за декілька годин до цього мій чоловік, як попало в Драмтеатр, їздив до наших близьких знайомих. Він ті макарони повіз туди, нашим друзям. Якраз вони проїхали саме в цей момент.

Вони бачили, як авіабомба впала на наш Драмтеатр. І чоловік приїхав. Вони посивіли… і кажуть: «Це було щось страшне. Ми навіть не зрозуміли. Ми проїхали, а за нами клуб диму». Потім ми дізналися, що там багато загиблих, що там тіла, і там є знайомі близькі нам люди, які назавжди залишилися у цьому місті.

. Виїжджали ми довго, 25 блокпостів, але ангел-охоронець нам допоміг. На нашій вулиці жили кадрові воєнні  Російської Федерації, в залишених домах. Вони там мародерили, відчували себе господарями. Вони зайшли на вулицю 21 березня. Вулиця охоронялась, з неї не можна було ні вийти спокійно і не зайти. Вони там качали права, їм необхідно було жити в гарних домівках. Вони заходили безпардонно з матами. 30 числа один наш знайомий…

Вони вважали, що ми загинули. Коли в «Охотник» вдарило, вся вулиця загинула. Він приїхав, і в них була перезмінка 30 хвилин (одні прийшли, інші пішли). Саме в ці 30 хвилин ми сіли в наше авто всією родиною. Сестра з іще однією молодшою сестрою сіли в іншу автівку, і нас вивезли до  Мелекиного. Там ми один день побули, і в цей день, коли ми переночували, приїхав Червоний Хрест, привіз «гуманітарку». Машина зовсім не обладнана для людей, просто для вантажних перевозок.

Ми його просто благали: «Вивезіть нас!» І саме в цей час Маріуполь закривають на фільтрацію, як вони називають. Відфільтровувати людей.

І ми в цей ранок, о 5-й ранку виїжджаємо з Мелекиного. Приїхали до міста Запоріжжя о 8 вечора. Я вважаю, що нам повезло, ангели-охоронці нас провели. Кадрові військові, кадировці були, тяжко проходили. Було, що вони не випускали, дозволяли собі принизливі речі казати. Вони провокували на якісь конфлікти, ображаючи нашу країну. Напевно, отримували від цього задоволення, але ми сумлінно терпіли, щоб до вільної країни виїхати.

Ми виїхали, дякувати Богу, що до цього Оріхового ми добралися за ці сутки. Там нас зустріли двоє наших військових. Знаєте, плакали всі, коли ми побачили наших двох військових. Я раділа, я просто раділа, що я вдома, і все ж таки, всі ці 30 днів березня залишилися у мене за спиною. Хоча я розуміла, що я повністю залишаю свою домівку вже вдруге і від цього тяжко, але я вважаю, що війна закінчиться 100% перемогою.

Наш Донбас, буде майоріти українських прапор. Ми вже переможці, бо ми єдині.

Нас від них дуже відрізняє  така взаємопідтримка. Навіть коли події є в деяких родинах більш серйозні  – це втрата близьких, то ця ціна… повинна бути тільки перемога. А перемога може бути, тільки коли всі наші кордони стануть під українським прапором від Донецька до Волині, в Маріуполі. Я дуже вірю, що я повернуся у вільний український Маріуполь.

Я повернуся у вільний Донецьк. Коли саме це станеться? Мені б дуже хотілось, щоб саме в цей час повернутись в Маріуполь, бо за 8 років місто для мене стало другим домом, і коли я побачила, як його понівечили, у нього забрали все. Вони взяли, пройшли катком, покатались, забрали життя, все забрали. Це все паскудно назвали «звільненням», хоча вони нас звільнили від нашого життя в прямому та переносному значенні. Але буде Перемога. Україна понад усе!