Мені 68 років. Живу в Охтирці. Доглядаю сина. Він інвалід другої групи. 

24 лютого зателефонувала донька і сказала, що почалася війна. Через пів години вони з зятем і внуком приїхали нажахані. Почався обстріл міста. Ми сховалися у підвалі п’ятиповерхового будинку і просиділи в ньому два тижні. Мерзли і голодували. Не могли навіть вийти по воду. Дякуємо сусідам, що ділилися своєю.  

Згодом зять перевіз нас до свого старшого брата. Ми сиділи в його погребі. Земля здригалася. Через деякий час виїхали у Велику Багачку. Їхали полями, щоб не натрапити на блокпости.

Дякую людям, які приютили нас, нагодували і напоїли. Ми зігрілися, покупалися. Сиділи в тиші й дослухалися до кожного шурхоту. Було незвично не чути звуків стрільби, не ховатися до підвалу. 

14 травня повернулися в Охтирку, а через три дні було бомбардування міста. Я думала, що наша п’ятиповерхівка не вистоїть. Сина скинуло з ліжка. Вікна вилетіли. Було дуже страшно.  

Моя онучка живе в росії. Я не знаю, коли побачу її, обійму. Дитятко там народилося 12 липня. Я його ще не бачила і на ручки не брала. А так хочеться! Тепер невідомо, що буде далі з кордонами.