Романюк Дар'я, учениця 9 класу Криворізької гімназіїї № 65 КМР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Москаленко Тетяна Михайлівна

Війна. Моя історія

Сірий ранок. Сірий світ. Осіння мрячка неприємно осідає на обличчя. Іду. До школи. Сьогодні серед цієї сірості одна приємність – зустріч з однокласниками «офлайн». За графіком – наш день консультацій з учителями, - дев’ятикласників. Проте не радує мене й можливість «живого» спілкування.

Учора рідне місто, Україну залишила Віка – моя найкраща і єдина справжня Подруга. Разом ми з дитячого садочка. Разом пішли до першого класу. Разом ходили на гуртки та секції…

Чого тільки не було! Гітара, карате, плавання, пілон… Мріяли вступити після дев’ятого до одного коледжу… Не склалося. «Ну чого ти? Це ж не назавжди! Подивимося закордон, помандруємо. Мама зіб’є оскомину, і ми повернемося! Навіть до Останнього дзвоника встигнемо!» - умовляла вона.

Я не плакала. Просто замерзала душею. Не повернуться. Не повернуться, як і тисячі українок з дітьми. Польща, Чехія, Німеччина, Канада… Розтеклася-розлилася українська кров чужиною.

Маленьку Дашу я няньчила, поки її батьки працювали. Вона виросла у мене на руках. Допомагала їй з домашніми завданнями, учила налаштовуватися на дистанційці під час пандемії. А потім – війна. Лінія фронту була в кількох десятках кілометрів від нашого міста. Тьотя Оля та Дашутка виїхали за кордон, у Чехію, подалі від війни. А за кілька місяців я дізналася, що Дашина мама зустріла «кохання усього життя» і розлучається з чоловіком, що залишився в Україні.

Дивно було чути, як у телефонній розмові вона скаржилася моїй мамі, що Даша не хоче з нею розмовляти, не слухається, не вчиться, а лише проситься додому, чого вона допустити не може. І подібних ситуацій я набачилася за ці два роки у своєму рідному місті безліч…

Війна… Уже два роки в Україні війна. Мені здалося, що  масмедіа іноді навіть бояться називати те, що діється у нас, війною… Які ж тільки варіанти не траплялися мені в стрічках соціальних мереж! А найстрашніше – ми звикли. Сирени для нас стали колисковими! Коли не чуємо їх тривалий час, то аж відчуваємо дискомфорт.

- О, летить! Ракети! Ти чув? - А ти – бачила? - Ходімо, прогуляємося до того будинку, ну, того – у якого під’їзд знесло. - Так, сходимо, бо у мене немає фото на його тлі! – Чуєш, а Марина Олегівна виїхала! Як біженка… Сказала: ноги її тут не буде! Безперспективно! - А Анька, яка раніше з матір’ю виїхала, шле чоловіку шалені гроші: він у хаті вже всі вікна пластикові на нові поміняв… Може, давай і ми поїдемо… А то так і будемо на хлібі та гуманітарці…

Війна – брудна, кривава, підла. Це не лише бойові дії на фронті, не лише гаряча лінія, окуповані території чи  ЗСУ. Війна сьогодні – це випробовування для кожного українця, «лакмусовий папірець»: хто він? Підла істота, меркантильна, егоцентрична, ковзка та звивиста? Чи дійсно – Дитя своєї землі? Господар та дбайливий син? У нас у гімназії з’явилася дошка пам’яті. Загиблим воїнам ЗСУ, що навчалися в школі. На ній – шість фото. Поки що шість…

На одній світлині – усміхнений круглолиций юнак Носков Максим. Я добре його запам’ятала. Якось на перерві він захистив мале дівча від хлопчаків, що дражнили. Я не могла дати їм відсіч і плакала, а він – відігнав бешкетників і пригостив цукеркою. Я закохалася! Першою дитячою закоханістю! Хвалилася таким чудовим хлопцем (і не здогадувався про те, що є моїм хлопцем) перед подругами. А зараз – він на пластиковій дошці пам’яті. Назавжди двадцятилітній, усміхнений, відкритий до добра…

Чому? Чому поки одні стоять на передовій, ризикуючи власним життям, чи волонтерять 24 на 7, не нехтуючи й основною роботою, інші або ж «рятуються» від війни по Європах, або ж тихесенько існують своїм буденним сірим життям? Ви знаєте? Хто-небудь знає? Я – ні.