Лазарюк Богдана, учениця 9 класу ОЗ-«Вікнянський ЗЗСО І-ІІІ ступенів»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковалюк Юлія Юріївна

Війна. Моя історія

У мене є спогад з дитинства, якому ніколи б раніше я не надала значення. Ніколи б, якби не війна. Отож, я, маленьке, безтурботне чотирирічне дівча, моя бабуся веде розмову з сусідкою, жінкою середніх років. Та жалілася на цьогорічний неврожай яблук.

Бабуся уважно її вислухала й трохи стиха, ніби заспокоюючи, сказала: «Не журися, Галинко, яблука ще будуть. Аби мир та злагода, щоб війни не було».

Мене тоді дуже здивувала така відповідь. «Аби мир, щоб війни не було», – лунало в дитячій голові. Ці слова ніяк не виходили з моїх думок. Ввечері, коли бабуся розтопила піч (бо був вже холодний листопад), я залізла під добре нагріту, теплу ковдру й спитала: «Бабусю, ви сьогодні щось говорили тітці Галі про мир, говорили аби війни не було. Але хіба може не бути миру, хіба знову може статися війна? Вона ж вже була. Ви ж самі мені розповідали, що народилися у війну».

Бабуся підкинула сухих трісок в пічку, сіла на стільчик, притулилася плечима до гарячих пічних цеглин й мовила: «Народилася, дитинко, в концтаборі народилася. Та знай: світ жорстокий, війни часом трапляються в інших країнах, і тому ніколи не можемо знати, що попереду чекає нас. Та знаю одне: нема нічого страшнішого за війну. Тому найголовніше завдання всіх людей у світі - берегти мир. Бо ціна його дуже велика».

Цей діалог я не згадала у 2014. Була занадто малою, аби повною мірою  усвідомлювати, що відбувається. Хоча тоді вже я ходила до школи, мала родичів на Донбасі, які розповідали нам про реалії та жахи війни. А ще малювала малюнки й писала листи воїнам в АТО, у яких дякувала за можливість «жити життя». Та ціну захисту, як і миру загалом, я усвідомила тільки у 2022.

Діалог з бабусею був першим, що згадала, гортаючи стрічку новин. Мир, який вона так трепетно заповідала цінувати, в один момент зник. Ніби розчинився в пітьмі. В пітьмі страху, розпачу, болю, нерозуміння, що ж буде далі.

Пам’ятаю, як гортала стрічку новин і сподівалася, що це помилка або чийсь невдалий жарт. Пам’ятаю, як переймалася за друзів, що знаходилися в центральних та східних областях нашої країни та безперервно тримала зв’язок із найближчими людьми. То був якийсь життєвий оксиморон, бо надія та віра у те, що все незабаром закінчиться, перетнулася зі страшною реальністю війни: смертю, втратами, горем.

В один момент зникли всі плани, мрії, бажання. Всі, крім одного: знову прокинутися в мирній, вільній країні. Надія на це то слабшала, то посилювалася. Іноді її нещадно розтоптували звірства, що чинив ворог в Маріуполі, Бучі, Ірпені та інших містах України.

З’являлася ненависть до всього ворожого, яка наче частинка генетичного коду, вплелася у свідомість чи не кожного українця. Разом з тією ненавистю, якби парадоксально це не звучало, посилювалася віра у наших захисників та надія на краще, яка згорала з кожною новою трагедією, але потім, ніби фенікс, відновлювалася з попелу.

На цій великій війні полягло декілька дуже дорогих мені або моїм близьким людей. Ще багато продовжують героїчно захищати нас. Моє життя, як і життя мільйонів наших співвітчизників, більше ніколи не буде таким, як раніше.

Ми багато втратили. Надто багато, аби повернутися до минулої безтурботності, аби казати «какая разніца», аби зберігати  малоросійську ментальність, бо різниця є. Різниця, що вимірюється тисячами погаслих життів, зруйнованих будинків і розбитих сердець. Війна змінила мене, вас, нас всіх, але вірю, що прийде омріяна перемога, яка теж все змінить.