Скрябіна Світлана, 14 років, учениця 9-Б класу Лисичанської спеціалізованої школи № 8, м. Лисичанськ, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Я наважилася розповісти про день, який змінив життя та мрії шестирічної щасливої дівчинки.

Було ще дуже рано. Десь о четвертій годині ранку я прокинулася від гулу. Мої мама і тато стояли на лоджії та дивилися в небо. Я спитала: «Мамо, що трапилося?» Вона відповіла, що прямо над нами пролетів літак. Моя родина мешкала в Луганську на південних кварталах. Там був в’їзд у місто. З цієї точки, як я з’ясувала пізніше, було зручно взяти штурмом місто. Близько восьмої години мої батьки прийняли рішення відвезти мене з братом до бабусі. Самі ж вони пішли на роботу. Бабуся мешкала в східній частині Луганська, там було спокійніше. Не було вирв в асфальті від снарядів та сколів в стінах від куль та уламків.

Я дуже погано пам’ятаю події початку Російсько-української війни, бо батьки намагалися нас захистити від цієї трагедії. Але коли розпитувала маму про ті дні, вона дуже часто повторювала: «Це було дуже страшно!»

Декілька днів ми прожили в бабусі, потім почалися переїзди.

Так, до кінця літа, ми пробули в Харкові, це дуже велике місто. Я пам’ятаю, як була в якомусь парку й гладила маленьких ягнят. Потім, з початком осені, ми переїхали на Кримський півострів. Наша сім’я жила в дуже затишному місті Сімферополі. Я пам’ятаю смачні булочки з м’ясом, що ми куштували там. У школі ліпили черепашат із глини. Я часто згадую ті місяці, учительку - кримську татарку та добрих друзів…

Була спроба повернутися в Луганськ. Раніше ніколи в житті не бачила стільки зруйнованих будинків. Я плакала, коли дивилася у вікно таксі.

Зараз моя родина мешкає в Лисичанську. Ми намагаємося бути щасливими, але спогади інколи повертають на сім років назад – і

так хочеться, щоб війни не було, щоб моя Батьківщина була єдиною, щоб українські діти були щасливими.