«Так хочеться забути, як чоловіка та сусіда поранило»

Тетяна Олексіївна пережила страшні дні – її будинок і квартира постраждали від обстрілів, а чоловік і сусід отримали поранення. Жителі села відчували себе, як у блокадному Ленінграді: жили без електрики, воду брали з джерел та везли її на санчатах додому.

Перший раз нас бомбили в листопаді 2014-го, снаряд прилетів не до нас, а на нашу вулицю. А 1 і 2 лютого 2015-го почали летіти снаряди просто нам під балкон. Перший снаряд прилетів на вулицю та розбив шибки, меблі побило, в нашому під’їзді вбило відразу жінку. А 2 лютого приїхали похоронні служби, забрали цю жінку і тут почали знову бомбити. Ми тоді просиділи цілу ніч у підвалі, у школі, а вранці вирішили тікати, тому що так бомбили, що було неможливо.

У нас води тоді не було, світла не було. 2014-й рік був дуже важким. Комунікації всі перебиті, лінії електропередач теж. Ходили, в копанках на городах воду брали. Вона брудна, але хоч така. І на санчатах її додому везли. Загалом, як в блокадному Ленінграді, може, й гірше.

Ця війна особисто у мене забрала здоров’я та й у чоловіка мого. На другий день, коли прилетіли снаряди, мого чоловіка поранило. Йому робили операцію, а я десь через рік після цього впала через стресовий стан.

Ви не уявляєте, як пережити ці обстріли. Коли ти сидиш у ванній, а тут бабахає. Коли відкриваєш двері з ванної, а в квартирі у тебе пил стовпом, штори та стільці горять...

І коли в нашому селищі почалася війна, люди мого віку постаріли відразу на п’ять років. А тепер помножте ці п’ять років за два дні, на сім років війни. На скільки років ми постаріли? Війна перевернула і світогляд, і найголовніше – забрала здоров’я.

Знаєте, коли я зрозуміла, що все змінилося? Коли горів стілець, я чула, як перезаряджали ці гармати, які стріляли по нашому селу. Коли я тягнула палаючий стілець, щоб далі нічого не загорілося, я якось звернула увагу на свої квіти на вікнах. Коли це гримнуло, усе змішалося: шибки, вода, пил, розбиті горщики з квітами...

Коли я це побачила, то зрозуміла, що йдуть зміни не тільки в соціальному житті, але й у моїй душі так само точно.

Нічого в мене не залишилося доброго, світлого, що у нас було. Так хочеться забути, як чоловіка поранило, як сусіда поранило. Я їх перев’язувала, у мене ноги хололи, руки тремтіли. Це такий страх...