Валерія Васильєва, 10 клас, Броварський ліцей № 10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Вітрович Ольга Ігорівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого. На годиннику – шоста тридцять ранку. Я прокинулась по дзвінку будильника та від незрозумілих звуків, До кімнати зайшла мама та сказала, що до школи я сьогодні не піду. Я – в нерозумінні! Чому??? Беру до рук смартфон, дивлюсь на величезну кількість повідомлень у групі класу і довго не розомію, що ж сталося. Підхожу до вікна та бачу, як масово люди виходять з величезними чемоданами, сумками, пакетами на вулиці. У цей момент лунають якісь незрозумілі звуки, схожі на вибухи. Саме в той момент я усвідомила, що коїться щось жахливе! Сказати, що я була у ступорі – не сказати нічого... Більш за все я хвилювалася про те, де мій тато, адже мої батьки вже дев'ять років розлучені, тато живе в Києві з бабусею, а я з мамою, вітчимом та маленькою сестричкою в Броварах.

Я зателефонувала татові. Він – військовозобов'заний, та у разі війни сам повинен був з'витись у військкомат. Тато заспокоїв мене, сказав, що все буде добре, але я маю себе берегти.

Трохи заспокоївшись, я почала запитувати в однокласників, що сталося вранці, адже, як виявилося, у той момент, коли були вибухи, я спала. Ми з моїми однокласниками почали обговорювати все, що тоді відбувалося.

Як виявилося, багато з них вже були в дорозі до Польщі, Фіндляндії та інших зарубіжних країн. Ми з батьками нікуди не планували виїжджати – з одного боку було страшно, а з іншого – не хотіли покидати рідну домівку, сподівалися, що нічого страшного з нами не буде.

Ранок 27 лютого. Мене будить мама та каже, що я їду в село з бабусею, дідусем та сестрою, оскільки в Броварах стає небезпечно, а в селі буде краще та спокійніше. Але згодом ми зрозуміли, що це рішення було помилковим. Наше село знаходиться у Чернігівській області! Нова Басань!!! Саме у той день ворожі війська були за двадцять кілометрів від нього, але, на жаль, про це ми дізнались наступного ранку, коли було вже пізно.

Ранок 28 лютого. З дев'ятої ранку відключили світло, води теж не було, тому що наша насосна станція – електрична. О другій годині дня ворожі війська зайшли до нашого села і розмістилися всього за 200 метрів від нашого будинку. Я на власні очі бачила російські танки, машини військової швидкої допомоги, машини з градами, БТР та БМП… Ми сподівалися, що вони проїдуть далі, але наше село взяли в окупацію на місяць. Виїхати ми вже не змогли. Так і жили: без світла, води, зв`язку…

4 березня. Ранок. Ми почули якісь вибухи. Спочатку не зрозуміли, що відбувається та відреагували спокійно, бо вже звикли. Я знову заснула…. Але раптом наш будинок почав здригатись. Було таке відчуття, ніби він зараз розвалиться. Як виявилось – це були безпілотники, вони скинули бомби і я побачила, що підірвався сусідній будинок. Я була в стані шоку: дивилася у вікно, як все палає і не могла поворухнутися. Хвилин за десять у будинок забіг мій дідусь і сказав нам усім сісти на ліжко в один куток. Ми не розуміли навіщо, але були перелякані, тому виконали його прохання.

Минуло секунд двадцять, і ми почули вибух, наш будинок здригнувся, шибки у вікнах повилітали. Навіть двері вибило (а вони були зачинені на замок). Ви можетеуявити, яка то була сила, що навіть дверний замок відірвало... Саме в той момент я зрозуміла, що моє життя набуває іншого сенсу. Зрозуміла, що жодна людина не почне цінувати своє життя так, як та, що опинилась на грані життя та смерті! Того вечора я навіть не заплакала. Ви запитаєте: чому? А тому що не було сліз! Не було навіть страху… Одна ненависть до тих, хто втрутився в моє життя!

Кожного дня протягом місяця ми чули, як стріляли з танків, кулеметів, мінометів. Не знаю, скільки ночей ми ночували в холодному погребі під звуки пострілів, бо боялися спати в будинку.

1 квітня. Ми нарешті повернулись додому. Ви навіть не уявляєте, яка я була щаслива!

Я дуже вдячна нашим воїнам, які звільнили наше село, давши можливість безпечно повернутися додому. Дякую за те, що звільнили Київську область і кожного дня в тяжких боях звільняєте територію України від нашестя орків.

Я беззаперечно вірю в те, що зовсім скоро в нашій країні настане мир та спокій, що зовсім скоро ми святкуватимемо таку довгоочікувану перемогу!