Мене звати Тая, я маю чудову доньку Софійку, їй 12 років та чоловіка Юрія. Ми жили в Запорізькій області у м. Бердянськ. До початку війни жили спокійно та добре, не вірили чуткам, що скоро почнеться війна. Ми часто їздили в м. Маріуполь, так як рідна сестра з племінниками саме живуть в тому місті. І саме того дня ми також поїхали в гості до наших рідних, і саме там зустріли 24 лютого 2022 року.

З Маріуполя нам не дозволила виїжджати поліція, так як вже зранку йшла техніка і на трасі людей в машинах розстрілювали. Через пару днів в місто почали прилітати снаряди і на четвертий день ми вже сиділи в підвалах. В підвалах ми просиділи 2 тижні, виходили лише, коли ставало тихіше, і ми могли приготувати їжу на вогні.

Були сильні обстріли з повітря. Місто майже зруйноване!

Ми виїжджали з Маріуполя під обстрілами колонами, які самі люди влаштували. Їхали під обстрілами, трохи зачепило машину, ми цілі, лише тільки плакали.

Коли виїжджали з Маріуполя, то мертві люди лежали на дорогах, обгорівші машини та згорівші речі, людей бачили.

Приїхали до наших батьків. Там тихо, але місто в окупації. Окупанти ходили по домівках, дивились паспорта, телефони, ходили по кімнатам. Чоловіка навіть забрали, тримали у себе 3 дні. Донька зовсім не хотіла їхати. У нас вдома залишилась її дідусь та бабуся та улюблена кішка Буся. Софія дуже просила забрати кішку, але ми самі не розуміли, де будемо жити та і з домашніми тваринами важче знайти житло.

Після переїзду донька замкнулась в собі, не хоче заводити друзів, говорить, що вони їй не потрібні. Постійно говорить про своє місто, друзів своїх, і про бабусю і дідуся.

Найбільша мрія дитини, щоб закінчилась війна і ми змогли повернутись додому, побачити своїх рідних і друзів.

Найважчим було те, що нашого татка забрали російські солдати та тримали його три дні десь у підвалі. Ми не знали де він і чи повернеться додому. Ми тоді і не їли, і не спали 3 дні. Також дуже було тяжке рішення виїхати, ми дуже не хотіли залишати своїх рідних, бабусю та дідуся. Також Софія дуже плакала, що потрібно залишити нашу кішку (до сих пір плаче за нею і просить взяти кошеня, але ми не можемо зараз це собі дозволити, бо житло не наше.

Нам не вистачало їжі, особливо хліба. Було небагато муки, і ми робили млинці для дітей. Так як вони на стресі почали багато їсти, їжі вдосталь не було. Воду також дуже економили.