Вдома я перебувала, коли війна почалася. Дивилася, як снаряди літали туди-сюди.

Мені пощастило, будинок цілий, і я ціла. Тільки кулі у воротах залишилися, а так усе нормально, дітки всі живі. Я в погребі ховалася. А потім зима прийшла, у погребі холодно, думаю: «Якщо вже трусане, то разом з будинком». Дякую Богу, зберіг і будинок мій, і все. 

У мене гіпертонія, тиск великий. Поїхала я якось за таблетками від тиску. Їхала по ґрунтовій дорозі і думаю: «А чого ж я сюди їду, мені потрібно на асфальт і в іншу сторону». Я повернула, виїхала на асфальт – і тут почали бомбити. Там, де я якраз їхала, падали снаряди. «Ну й ну, – думаю, – якби поїхала, мене б уже не було». 

У нас багато будинків побитих. У мого старшого сина будинок розбитий. Снаряд потрапив у дах, його знесло, загалом, ні будинку, нічого немає.

Там, де я їхала, падали снаряди