Орехов Іван, учень 11 класу Охтирської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 8 Охтирської міської ради Сумської області,

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вініченко Тетяна Григорівна

"Війна. Моя історія"

Війна!!! Граючи у війну на комп’ютері, я і не задумувався над значенням цього слова, а вбиваючи комп’ютерних героїв, кричав: “Вау! Ще один!”. А реальність виявилася жахливою. Ще напередодні 24 лютого мама з татом стурбовано дивилися новини, стиха підбадьорювали один одного, що цього не може статися, бо у Росії багато українців, рідних і знайомих.

Як можна воювати? Ми ж були далеко від місць, де йшли бойові дії, і у нас вдома все залишалося таким, як і раніше.

Та наші сподівання не виправдалися, і тривожний ранок 24 лютого 2022 року  запам’ятався мені назавжди. Новини про напад Росії, черги до банкоматів, продуктових магазинів, перелякані і стурбовані обличчя перехожих і ... ревіння чужої техніки на вулицях мого рідного міста, адже в Охтирку окупанти спробували зайти того ж 24 лютого. Пам’ятаю віддалені  і поступово наростаючі звуки вибухів, страх, розпач, невідомість…

Моя сім’я вирішила переїхати в село до бабусі. Там ми почули страшну новину про те, що вороги скинули на місто бомби, дізналися про загибель багатьох людей. Зі сльозами на очах переглядали в соцмережах світлини страшних руйнувань, і ті картини, мабуть, будуть стояти перед очима все життя.

Все, як у страшному сні: бої, смерті знайомих і незнайомих людей, намагання зв’язатися з ріднею в окупованому Тростянці... Як можна було раніше тішитися комп’ютерними іграми-стрілялками??? Кожний день починався з телефонних дзвінків рідним і знайомим з одним питанням: “Як ви?”. Телефонували ми, телефонували нам.

За допомогою взаємопідтримки ми поступово виходили зі стану заціпеніння і страху. Вже не сиділи в погребі, а щось намагалися робити, щоб відволіктися. А страх витісняла ненависть до рашистів, до усіх, хто розв’язав війну.

Нам пощастило: ЗСУ відвоювали нашу територію, вчителі шукали нас і невидимими ниточками в телефонах збирали у класи. Батьки повернулися у місто, на роботу, згодом і я переїхав. Як же болюче було на власні очі бачити зранене місто: знищені та пошкоджені будинки, забиті щитами вікна, величезні ями від бомб і снарядів. Та воно поступово поверталося до життя, до нових реалій нашого життя.

На вулицях, біля будинків збиралися волонтери, щоб допомогти розібрати завали, прибрати сміття, і цим вселялася надія на перемогу, на мир, на закінчення війни і тих жахіть, що вона несе, постійно дихаючи смертю, вбиваючи життя.

Рідна моя Батьківщино! На жаль, небо не захищає тебе від ракет, снарядів і мін. Не чує ворог голосу розуму, що лунає з усього світу: “Зупиніть війну! Дбайте про життя, про дітей, про природу!”. Серце крається від болю при прощанні з нашими героями, які віддали своє життя за життя наше. Не можу не думати і про тих, хто зараз захищає нашу землю. Як уберегти їх?! Лягаючи спати, так надіюся вранці почути слова радості й життєвої сили: “Перемога!!!”, “Мир!!!”, “Війна закінчилася!!!”.