«Там, у підвалі, розриви снарядів здаються по-особливому сильними»

«Не могла повірити, що це відбувається з нами»

25 липня 2014 року я вперше на собі відчула, що прийшла війна. До цього звуки обстрілів Горлівки долинали здалеку. А того дня був перший масований удар по всьому місту.

Погасло світло, тому що насамперед удари були по стратегічних об'єктах, зокрема по підстанціях. Хтось із сусідів у під'їзді спустився в підвал, а я сиділа в коридорі квартири та плакала – не могла повірити, що це відбувається з нами. Тоді всередині були страх, жах, розгубленість…

Найважче випробування – мій перший день зустрічі з війною. Удари по місту з «Градів». Тоді зрозуміла, наскільки тендітним може бути людське життя.

У голові не вкладалося і зараз теж, як таке може відбуватися, що в центрі Європи ніхто не може зупинити нічим не виправдане кровопролиття.

Двері квартири ми навчилися не зачиняти – якщо влучить снаряд, щоб їх не заклинило, щоб залишилася можливість вискочити. Хапаємо нашу «тривожну валізу». Її роль виконувала звичайна сумка, яка завжди стояла в коридорі. У ній – тільки потрібне: вода, їжа, теплі речі, медикаменти та документи.

Спускаємося в підвал будинку. Сусідському хлопчику-школяреві стало погано, у бабусі-сусідки стався серцевий напад…

Там, у підвалі, розриви снарядів здаються по-особливому сильними. Усім страшно, паніка та загострене почуття приниження людської гідності.

У грудні 2014-го – січні 2015 року обстріли були щоденними й дуже напористими. Одного січневого дня через обстріл розсипалося скло у квартирі. Саме тоді ми вирішили, що не можемо тут залишатися. Більше не було сил жити у стані постійного страху.

У війні страшне все

Війна змінила нас і наші життя. Після тих бомбардувань, коли серце підходило до горла, у мене й сьогодні бувають миті задухи. Ми втратили свої рідні стіни, улюблене місто, звичне мирне життя в ньому. Ми були змушені все починати з нуля.

Немає змоги вільно пересуватися, бачити, коли хочеться, своїх рідних. Ми не можемо жити у своєму місті та насолоджуватися життям у своєму облаштованому житлі.

Якщо на початку війни була надія, що все скоро закінчиться, то зараз її немає. Люди втратили віру. Там живуть ті, хто не має можливості виїхати, у кого немає коштів. Там немає роботи, тому працездатні чоловіки здебільшого їздять на заробітки, поки їхні дружини та діти й далі там.  Сьогодні там стріляють, і гинуть мирні жителі.

У війні немає того, що більш-менш страшне. Страшне все. Страшно, коли страждає ні в чому не винне мирне населення, гинуть діти. Коли батькам доводиться ховати своїх синів і дочок. Страшно, коли молоді солдати гинуть, бо ж вони так і не встигли створити сім'ї, народити дітей, виростити їх, щоб згодом приносити користь країні.

Страшно від кожного телефонного дзвінка: хто там і яку новину приніс? Страшно від безсилля і неможливості зупинити цей жах.

Мрію, щоб закінчилася війна.

Життя та здоров'я моїх рідних і близьких – головна цінність була та є. Тільки зараз цінуєш життя з подвоєною силою.