Зінковський Микола Русланович, 15 років, учень 10 класу Михайло-Лукашівської загальноосвітньої школи, с. Миролюбівка, Запорізька обл.

Вчителька, що надихнула на написання –Доценко Олена Олександрівна

Конкурс есе "Один день"

Один день… А що таке один день? Один день може бути звичайним, може перевернути життя з ніг на голову, а може стати незабутнім…

Україна… Це країна, котра найбільше прагнула волі і найменше мала її. Україна – це держава, яка протягом усієї своєї історії боролася.

Боролася за волю, незалежність, щастя. Її завжди намагалися знищити як державу, принизити народ, знищити мову… Але ніхто і ніколи не зміг цього зробити.

Сьогодні ми живемо у ХХІ столітті, і я ніколи не міг навіть подумати, що дізнаюся насправді, що таке війна. Так, я дуже багато читав про війни: і про війни з татаро-монголами, і про війни, які вели козаки з польською шляхтою за волю України, і про першу та другу світові війни, і про Афганістан, але ніколи не міг повірити в те, що колись житиму в країні, де йде війна.

Тоді, вже в далекому листопаді 2013 року, мені було майже вісім років, і я мало цікавився політичними подіями, які відбувалися тоді в Україні. Це вже набагато пізніше зрозумів, що таке Революція Гідності і як вона вплинула на подальший розвиток нашої держави.

Але не минуло якихось і півроку, як я усвідомив, що таке війна…

Особисто для мене і моєї сім’ї війна розпочалася 1 квітня 2014 року, коли батькові з військкомату принесли повістку, і наступного дня він поїхав…

Мій тато повинен був іти захищати свою країну, свій дім, свою сім’ю. І він пішов, він не став ховатися, він виконував свій обов’язок. Йому дуже не хотілося, щоб війна дійшла до нас, адже ми знаходимося не так уже й далеко від Донецька, якихось близько двох сотень кілометрів.

Плаче мама, ходять смутні родичі, ховають погляд знайомі… Удома відразу стало якось напружено тихо і сумно. Найтяжче було мамі, вона дуже часто потайки плакала, щоб ми із сестрою цього не помічали. Ми всі чекали… Чекали на дзвінок, на лист, на будь-яку звістку про тата. Почали з нетерпінням переглядати новини по телевізору про перебіг воєнних подій на Сході України…

Ось саме тоді війна безпосередньо торкнулася своєю страшною лапищею кожного з нашої родини.

А було дуже страшно, бо татко був у Краматорську, Слов’янську, а потім – аеропорт… Телефонував дуже рідко і ми жили в постійній тривозі за нього.

Вперше після мобілізації тато приїхав додому у відпустку в листопаді 2014 року і через деякий час поїхав. Знову довгі чекання і переживання… Після року мобілізації підписав контракт і звільнився не так вже й давно – у листопаді 2020 року.

Ось вам і один день, який закарбувався в моїй пам’яті на все життя.

Але, не дивлячись ні на що, я впевнений, що всі українці дуже чекають на мир у своїй країні. Особисто для мене мир – це, по-перше, коли не плаче мама, спокійні бабуся і дідусь, весела сестра. По-друге – це коли в країні немає війни, коли не гинуть люди, коли не стріляють, не руйнують будинків, коли не плачуть діти, коли всі люди вночі можуть просто спокійно спати, і від сімей не відривають батьків, синів, чоловіків.

Мир – це важливо для всіх!