Яковенко Анастасія, 11 клас, Великоолександрівська загальноосвітня школа I-III cтупенів №2

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шуруба Лариса Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Зазвичай усі починають свої есе я гарно, але я вважаю, що треба дати розуміння на початку розповіді про що йтиме мова. Я Настя, мені 16, мій рідний дім досі в окупації. Чи складно мені згадувати ці 1000 днів? Так. Я стала надто сильною за ці дні. Дитина якій було тринадцять років, вмить стала дорослою і ніколи не повернеться до того життя.

Коли почалась ця кривава війна мені було тринадцять, свій чотирнадцятий день народження я зустріла в окупації. Зранку 24 лютого 2022 року я прокинулась з страхом, розпачем та ненавистю. Тоді зрозуміла геніальні слова Лесі Українки: «Мене любов ненависті навчила». Хочу аби ви уявили що відбувались в голові в тієї, як я її тепер називаю, маленької Настуні.

Ранок, усі бігають, метушаться. Я мала йти в школу. Паніка, вибухи, страх, невідомість - усе це в маленькій голові. Тоді, я перестала плакати. У цьому страху ми жили місяці зо два. Потім почались проблеми більших масштабів. Борошно з якого мама пекла хліб - закінчувалось. Вони з татом їздили на інший кінець села аби його хоч десь знайти. Хотіла б додати, окупація - це інше життя.

Уявіть собі атмосферу коли ви сидите у вашому будинку, в темряві і розумієте, що він вам не належить. Ви не можете вийти на двір, вони постійно їздять, слідкують, виглядають своїх жертв.

Також, мало хто говорить, але рідні тобі люди стають ворогами. Ти бачиш не знайомого чи друга. Ти бачиш зрадника, колаборанта, людину без душі. Ти боїшся сказати щось при цій людині. Ви стаєте чужими.

В цьому багні проходили мої дитячі роки. Останній місяць мого перебування в окупації був максимально нестерпним. Вісім місяців терору, щоденно ти відчуваєш страх. І ось той місяць. Я ніколи його не забуду. Занадто болючим він був. Забагато сліз було виплакано. Отож, це був теплий жовтень. Він міг би бути звичайним, але сталась одна страшна подія. Перед нею було знищено окупантів, котрі намагались осклитися в моїй школі. Вони були розлючені, що їм це не вдалось, тому вони вирішили зігнати усю злість на звичайних людях. Того жовтневого дня я варила собі сніданок, аж раптом, до нашого подвір'я забігають озброєні люди. Вони направляють на мене свою зброю. Кажуть повідчиняти у будинку всі вікна та двері. Виставляють нас за поріг. Несамовито волають. Потім привели мого тата, котрий працював з мамою на ділянці.

Завели в кімнату. Почали бити. Я, мама, сестра, бабуся чули увесь жах знущань. Я плакала, благала, просила цього не робити. Вони нелюди.

Тоді моя дитяча психіка була вкрай зламана. Мені зараз сняться жахіття. Я бачу їх. Бачу каті мого життя. Ніколи не забуду їх облич. Це тривало напевно годину. Мені здавалось - вічність. Тата вивели. Я боялась побачити те жахіття які вони з ним зробили. На щастя, тато живий, але мав численні рани та побої. Цей день став переломним. Ми зібрались та виїхали з окупації.

Зараз ми з родиною й безпечному місці, але мої дідусь та бабуся досі в окупації. Я не бачила їх майже два роки. Ці 1000 днів були над складними. Але я стала лише сильнішою. Мені зараз 16. Я мрію стати лікарем. Я неймовірно щаслива, що зараз маю змогу навчатися та вільно висловлювати свою думку, не підбираючи слів. Пишаюсь тим що українка. До перемоги разом. Слава Україні!