Перший день війни, звичайно, пам’ятаю. По телевізору повідомили. Я ще пам’ятаю розповіді батьків, слово «війна» для мене було дійсно війною.

Я бачила, коли їхали колони, везли знаряддя важкі. Кілька разів було чутно, як десь щось стріляло, десь там, в Старобільську.

Те, що гинули люди, страшно і важко забути

Більше не бачила нічого.

Запам’яталося особливо те, що онукові сказали, щоб він за 45 хвилин виїхав із Сєвєродонецька. Вручили йому документи про освіту, і все. Хто і де буде далі вчитися, було незрозуміло. Ще запам’ятався перший, хто загинув, правда, прізвища хлопця не пам’ятаю. Коли його батьки рятували від війни (він у них єдиний син був) і поїхали з місць, де була війна, він пішов добровольцем і загинув. Тоді я подумала, що не все залежить від людини, щось десь запрограмовано.

Хотілося б все забути, щоб нічого не було. Щоб пройшло все і було як раніше. Звичайно, те, що гинули люди, страшно і важко забути. І зараз ще гинуть, порушена стабільність життя.