Мене звати Олена Станіславівна. Наша родина складається з трьох осіб: мати, батько та улюблена донечка. До війни ми мешкали в невеликому містечку Балаклія та мали середній достаток (на хліб з маслом завжди вистачало). У звʼязку з війною ми втратили роботу, а з нею і кошти до існування…

Війну ми застали вдома, та до останнього сподівалися, що орки нас трохи «полякають» та й повернуться на свою територію. Але сталося не так, як гадалося… Ми потрапили до окупації. Те, що ми пережили за майже 6 місяців окупації, я і ворогові не побажаю. Жили ми на самісінькій лінії фронту, ну як жили - виживали. Сиділи подобово в сирих підвалах та молили Бога, щоб не прилетіло в дім та не похоронило нас там заживо (як бідних людей в Ізюмі).

В нашому регіоні не працювало нічого: ні магазини, ні аптеки, ні АЗС. Світла, води та звʼязку ми також не мали. На вулицю зайвий раз не виходили, бо окупанти гребли всіх, хто їм не сподобався, до катівні (нажаль одиницям вдавалося після полону виходити живими).

Страшний був період… Тяжко згадувати. Збиралися сусідами та їли разом, усі ділилися, в кого що було (так як їжі було в обмаль, то дорослі могли дозволити собі лише вечерю, а дітей годували два рази на день кашами та домашньою консервацією).

З окупації я з донькою змогли виїхати за допомогою волонтерів, чоловік лишився до деокупації, бо чоловіків з 17 до 65 років не випускали.

Так ми і опинилися в Харкові. Знайти безкоштовне житло нам не вдалося, тому довелося арендувати квартиру. Щоб якось виживати та платити за аренду, я бігала по підробіткам (прибирала підʼїзди, помешкання та придомові території за невеликі кошти та продукти харчування).

Дитина через всі ці події стала замкнута та трохи смикана, лякалася навіть звуків гучно закритих дверей. Чоловік через нерви «зібрав букет» хронічних невиліковних захворювань: цукровий діабет, ревматоїдний артрит 2-го ступеня, гіпотиріоз щитовидної залози.

Перші вибухи ми почули близько пʼятої години ранку. Ці звуки ми ні з чим не сплутаємо, так як в березні 2017 року ми пережили вибухи на арсеналі… Ми, звичайно, сильно злякалися, але до останнього не вірили, що можемо потрапити до окупації. Дитину не будили, щоб не злякати, а самі на всякий випадок зібрали документи та речі першої необхідності. 

Повідомили дитині про війну приблизно о 8 годині ранку 24 лютого 2022 року. Ми навіть не думали що в неї буде така незвична реакція: спочатку вона не вірила тому, що ми їй казали, потім хвилин 5 вона голосно сміялася, і поступово цей сміх переріс в справжню істерику. Довелося дати заспокійливе… Через хвилин 30 істерика скінчилася і залишився лише тихенький плач… 

Кожен день був як останній. Були такі дні, що земля «шевелилася» від постійних прильотів, а дома, як нам здавалося, підскакували разом, з фундаментом глухим «гупом» вставали на місце. Також страху наганяли нові «господарі» міста, котрі з автоматами ходили по домівках та «знайомилися» з жильцями (відбирали всі цінні речі, бо казали, що то нам не потрібно…)

Запасів їжі нам хватило на березень та частково на квітень. Так як магазини не працювали, придбати ми нічого не могли (допомагали один одному сусіди та знайомі). Воду ходили набирати до криниці, бо світла не було. Але криниця є криниця, після 10-15 відра вода на колір була більше схожа на пепсі чим на воду, тому намагалися раніше бігти за займати чергу до криниці. Медикаментів зовсім не було - аптеки не працювали. 

Донька, через перенесений стрес, стала дуже погано спати, часто плаче вночі, з однолітками майже не спілкується. Зверталися до психолога, але суттєвих покращень не було (лише менше плакати стала).