Марія Петрівна виїжджала з дому на час окупації і повернулась якраз перед визволенням Херсонщини. Але тепер рашисти обстрілюють село з іншого берега Дніпра

Мені 72 роки, я з села Новокаїри Бериславського району. Нас і вдень, і вночі бомблять. Ми недалеко від Нової Каховки. 

О четвертій ранку я вийшла на вулицю й почула вибухи. Через Нову Каховку росіяни йшли на Берислав, потім - на Херсон. Вони рухалися на Антонівський міст, і ми почули вибухи та постріли. Наше село недалеко від траси, і в мене крайня хата. Ми бачили, скільки танків, машин, «Градів» рухалися, яка зброя йшла. По двісті одиниць налічували. Вони сунули по Дніпровській трасі, мабуть, на Кривий Ріг, але туди не дійшли.

Зараз у нас дуже тяжко, прильоти і вдень, і вночі. У неї пів сараю нема і дах на хаті зруйнований. У нас шматок ракети, чи що воно таке, стирчить у землі. Вікна та двері вилетіли, і ніхто нічого не ремонтує.

Дочка в Кривий Ріг виїхала, а я в неї у дворі бур’яни рву. Я теж туди виїжджала на десять місяців, потім повернулась. Мій онук під Бахмутом був дуже поранений. У нього сильна контузія, він не чує, і ще купа поранень: і ноги, і легені, і в ребрах осколки. Досі всіх не витягли. У нього пів тіла в осколках. Лежав в Ужгороді. Йому дали час на реабілітацію після госпіталю, і він приїхав у Кривий Ріг. Я сказала йому, що до нас у село не треба, бо обстріли йдуть. Виїжджала, поки він був там, а тепер повернулася додому. 

Нам у селі все видавали, поки мене не було: і медикаменти, і побутову хімію. А в Кривому Розі зрідка пенсіонерам щось дають. Ми по церквах ходили, то нам видавали крупи і борошно, іноді олію. Отримувала й від ООН. Я все, що отримувала, дитині на армію пересилала. Переживаю за внука. Його мама - моя дочка - померла.

У мене крайня хата від поля. Не було в нас зв’язку, а скраю трохи ще ловило. Я зранку вийшла подзвонити, й побачила машину. І чоловік звідти сказав: «Я зібрався їхати на Берислав, і хочу вам повідомити радісну новину: рашисти пішли з нашого берега. Ми тепер - вільна Україна».

Ми почали одне одному розказувати, що нас звільнили. І тут приїхали наші хлопці. Ми всім селом бігли їх зустрічати. І плакали, і раділи…

А тепер таких радощів немає, тому що рашисти з лівої сторони стріляють у нас, пускають ракети. Берислав розгатили, села порозбивані, а люди терплять. А що вдієш? Щоб виїжджати, треба мати гроші. Зараз роботи нема. Дякую, що гуманітарку нам видають, і речі зараз привозять. По селах дуже гарні дають коробки, і в церкві дещо отримуємо. Вижити можна, аби тільки рашистів вигнали та мир настав, щоб солдати наші не гинули.