Діана з чоловіком тікала з Мелітополя, тому що у місті почали зникати люди.

Ми з чоловіком мешкали в Мелітополі Запорізької області. 24 лютого я прокинулася від вибухів на аеродромі.

У найперші дні всі великі супермаркети розікрали, тож декілька днів не можливо було нічого купити. Або були величезні черги, або нічого не було. З’явились стихійні ринки - люди почали вивозити, в кого що залишилось із запасів. Отак ми потихеньку харчі купували зі столиків на вулиці.

Не вірилось, що таке взагалі можливо в 21 сторіччі.

Ми пробули в окупації місяця півтора. Відкладали від’їзд, тому що думали, що росіян швидко вигонять. А потім ми зрозуміли, що не можемо жити в такому оточенні, бачити кожного дня їхню техніку і їх самих.

Ми наважились тікати, коли росіяни почали викрадати людей, які приймали участь в мітингах, або якось заявляли про небажання бачити окупантів на нашій території.

Цілий день ми їхали до Запоріжжя. Росіяни на блокпостах розпитували нас, дивились документи.

Зараз ми в Полтаві. Тут живуть мої родичі. Роботу я маю: продовжую працювати в магазині, в тій же мережі, що і до війни. Але психологічно важко: я не вдома, в мене все забрали. В мене все було, а зараз нічого немає.

Я приймаю сьогодення таким, яким воно є. Чекаю перемогу. Мрію, щоб Україна розвивалася і була успішною.