Дешаліт Кирило, смт Пісочин

Есе «Один день»

В історії кожної нації у світі є трагічні події. Деякі з них обговорюють тільки впродовж декількох років, інші пам’ятають десятиліттями, але є і ті, що залишають спомини про себе в пам’яті народу вже назавжди. Зовсім недавно українцям, на великий жаль, довелося стикнутися з такою подією; вона змінила життя мільйонів наших співвітчизників і, для багатьох з них, поділила його на до і після. Я говорю, дійсно, про війну, що розпочалася в 2014 році.

Війна стала як трагедією для всього українського народу загалом, так і персональним горем для всіх українців, що так чи інакше стикалися з нею та її наслідками. Я, на велике щастя для мене, не був безпосереднім свідком воєнних подій і перебував в той час у безпечному місті, проте я все ж таки міг спостерігати, як все це відобразилось на людях навколо мене.

Зараз я спробую розповісти про те, коли і як я вперше усвідомив, що почала війна, про те, як перед моїми очима поступово поставала повна картина тих жахливих подій і про те, що я почував у зв`язку з цим.

Я достатньо чітко пам`ятаю той самий момент, коли я вперше почув про події на Донбасі. Це сталося навесні 2014 року, ми, на той момент, другокласники сиділи в своєму кабінеті, коли до кімнати з сумним обличчям увійшла наша вчителька.

Розпочався урок, і вона об`явила хвилину мовчання за людьми, автобус з якими було розстріляно незадовго до цього. Учителька розповіла нам, що то були звичайні громадяни, яких помилково прийняли за військових і, через це, вбили.

Звичайно, я тоді був ще зовсім дитиною, проте вже тоді я міг зрозуміти, що відбувається щось дуже погане, якщо отак гинуть ні в чому не повинні люди. Як виявилося пізніше, то була лише верхівка айсбергу, а справжній трагізм ситуації я усвідомив вже пізніше.

Я зміг отримати значно більше інформації про конфлікт на сході вже на початку 2014-2015 навчального року. У нашому клас тоді опинилося декілька дітей переселенців з Луганської і Донецької областей. Діти ці у перші декілька тижнів в більшості поводили себе тихо, що не дивно, враховуючи те, через що їм довелося пройти, але я все ж таки дізнався від них, а потім і від дорослих про те, що саме за події змушують людей залишати рідні міста.

Ось тоді мені і стало остаточно зрозуміло, що на території нашої країни відбувається справжня війна, що деяким з тих, з ким я обучався насправді довелося пережити таке, чого я і в кошмарному сні не бачив. Тоді я став ще більш співчувати тим дітям.

Чого і говорити, навіть зараз я не можу уявити, як серйозно може травмуватися психіка людини, що в настільки малому віці змушена думати про те, чи зможуть взагалі вона і її рідні пережити завтрашній день.

Наскільки ж їм було тяжко спостерігати за тим, як все твоє життя руйнується, і після цього потрапляти в зовсім нове середовище, залишаючи всіх свої друзів і місце, в якому жив!

Мені самому, як уродженцю міста Луганськ, було дуже боляче чути про те, як це місто спотворює війна. Крім того, я боявся і за своїх дідуся і бабусю, які жили в луганській області неподалік від кордону з Росією.

Починаючи підводити висновки, я хотів би сказати, що ті страшні події, дійсно, залишили глибокий слід в пам`яті нашого народу, а також вплинули і на формування моїх поглядів і поглядів багатьох людей серед мого оточення.

Так рано дізнавшись на реальному прикладі, що таке війна, ми змогли краще зрозуміти для себе і те, що таке є мир.

Щодо мене, я вважаю, що мир – це коли окремі люди і цілі держави не кидають тисячі людей в жорна машини війни тільки за тим, щоб здобути владу або гроші, це коли вчорашні побратими не починають різати один одному глотки тільки заради чиїхось геополітичних інтересів, це коли люди можуть бути впевненими в тому, що завтрашній день не принесе ще одного кривавого бою і не забере нікого з їх друзів чи родичів.

Мені залишається тільки сподіватись, що мир скоро настане і в нашій країні, і що нікому більш не прийдеться переживати таких жахливих втрат, не прийдеться чути постійно про загибель невинних людей, не прийдеться боятися втратити життя.