Бардюкова Ольга, 9 клас, Білозерський ліцей №2 імені Богдана Хмельницького Білозерської селищної ради Херсонського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарнавський Микола Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Доброго дня. Мене звати Ольга, мені чотирнадцять років. Народилась та проживаю на Херсонщині в гарному селищі Білозерка. Війна для мене почалася, як і для всієї України, 24 лютого 2022. Я прокинулась під виття сирени, не розуміючи, що трапилося. А потім були вибухи в Чорнобаївці, та великі стовпи чорного густого диму, які здіймалися високо в небо. Зібравшись всією родиною на кухні батьки розповіли мені та брату, що рашисти окуповують наші території..

Війна -  страшне незрозуміле та обурливе слово. Я задумувалася над питанням: чому, що ми їм зробили, навіщо вони так?

Але у мами відповідей не було. Розмовляючи з сусідами сподівались, що скоро все скінчиться, та все знову буде добре, але, нажаль, війна триває й донині.

Ми з родиною пережили окупацію. Це були найстрашніші, незрозумілі дев'ять місяців.

Селище заполонилося військовими зі зброєю. В будинках проводилися обшуки, забирались речі, батьки розмовляли пошепки, обережно, підбираючи кожне слово. З'явилися нові правила поведінки, без дорослих за двір не можна. А найстрашніше, що люди яких ти знав з дитинства, почали змінюватися. Ті, які вдягали вишиванку, виявилися зрадниками! Для мене це було принизливо та обурливо. Я не розуміла, як можна зрадити свою Батьківщину, свій рід, землю, своє коріння, людей, які оточували тебе все життя. Спорожніли та закрилися магазини, аптеки, підприємства припинили свою роботу, все ніби завмерло.

Пам'ятаю, як сусіди зуміли придбати два буханці свіжого, домашнього хліба, який же він був запашний... Ці відчуття неможливо описати словами, ми тримали його та нюхали,а очі наверталися сльози.

В ті дні я добре зрозуміла, що для щастя людям і не так багато й потрібно. Виявляється, радіти можна навіть отому буханцю запашного хліба. Щоб описати все те горе, що відбувалось в окупацію, не вистачить жодного зошита, воно в душі залишило свій слід, а ще гнів та злість до тих,  хто прийшов нас звільняти.

І ось настало одинадцяте листопада 2022 року... Як і завжди, ми займалися хатніми справами, доки надворі було видно, бо на той момент ми були вже десь два тижні без світла, газу та води.

Тато приїхав додому з роботи та повідомив, що нас звільнили.

Наступного дня ми пішли до центру нашого селища. По дорозі ми зустрічали наших військових, кожного хотілося обійняти та подякувати за можливість вільно дихати, пересуватися, а найголовніше розмовляти рідною мовою не остерігаючись. Я придбала цукерки та, вітаючись з захисниками- визволителями, дарувала їх, а ще просила подарувати на згадку автограф. Деякі хлопці соромлячись  відповіли, що вони не зірки, не розуміючи, що за ті дев'ять місяців  зараз вони для нас найяскравіші зірки. Для нас ЗСУ- це янголи-охоронці.

Так було приємно спостерігати, як змучені, брудні, а в одночас мужні, статичні, вольові хлопці та дівчата зустрічаючись з нами щиро посміхались.

А далі почалася нова хвиля, болю та страху - прильоти по селищу, місту. Напередодні мого дня народження, загарбники зруйнували Каховську ГЕС, наша Білозерка також постраждала. Ми з сім'єю допомогали тваринам, які через потоп змішалися зі сміттям, яке принесло водою, годували їх, бо вони залишилася без домівки.

Нажаль, своїх бджілок врятувати ми не змогли... Знайшли ми тільки порожні вулики.

І ось перше вересня. Радість від зустрічі з однокласниками через онлайн та сум, що немає можливості зустрітися з ними за партою, написати твір на тему: " Як я провела літо", але розповідати просто нічого. На море в улюблений Генічеськ, до бабусі, яка зараз живе під окупацією, до тітки яка була просто змушена виїхати і до неї дуже далеко, зазвичай, не їздили.

Я дуже за ними сумую, але змінити нічого не можу, можу лише сподіватися на краще.

На даний момент я проживаю з батьками в нашій любій Білозерці. Батьки працюють в критичній інфраструктурі і чим можуть допомогають односельцям. Я разом з братом, доглядаю за сусідськими тваринами, які чекають повернення своїх господарів. А нещодавно поруч з нашим будинком стався приліт.. В оселі пошкоджені двері, вибиті вікна та пошкоджений дах, але саме головне- рідні живі, цілі та здорові. Страху не було, була лише злість на "асвабадітєлєй".

Шкода те, що я нічого не можу змінити, а лише спостерігати, як руйнуються ближні села та  наша Білозерка, як гинуть люди та тваринки, які взагалі ні в чому не винні.

І все ж  я знаходжу в собі сили навчатися далі, допомагати сусідам. А цю силу мені надає віра в наші збройні сили, що вони обов'язково подолають цю чорну навалу, звільнять наші міста і села. Та, як би нам зараз всім не було тяжко через обстріли, скиди з дронів, ракетні атаки, ми це все подолаємо, поборемо і обов'язково переможемо!

Ось такий мій шлях, проте це- лише малесенька частина його, тому що подій, спогадів та відчуттів було надзвичайно багато.

Були сумні та веселі, були й сльози від болю та образи, сльози радості від зустрічей та яскравих подій.  Щоб все описати, потрібно багато часу. Ніхто з нас не знає, як воно буде надалі, зустріну я з родиною перемогу в нашій рідній Білозерці, чи в іншому місці. Але я впевнена, що вона буде за Україною, бо навіть у казках добро завжди перемагає зло, після ночі настає світанок. Так буде і у нас завдяки нашим захисникам та захисницям, які мужньо боронять нашу Батьківщину.

"Слава Україні" - "Героям слава", "Україна" - "Понад усе".