Мені 81 рік, проживаю в місті Дружківка. Ногами не ходжу. З п’ятого поверху на низ не виходжу, тільки по квартирі з паличкою - ноги до колін не працюють.

В перший день війни був страх, літаки літали. А звідти - ще і стрес. Тепер, як тільки почую тріск, в мене відразу серце вибиває.

З нестачею води зіткнулися. Три місяці не було води. Ліками допомагають волонтери, а газу не було, світло відключали. Мені мама розповідала, як я народилася під час війни. Так це, мабуть, зараз - ще гірше.

Шокує, що немає покою. Лягаю спати і думаю: «Чи щось прилетить?» Тільки і чую: «Бах- бах!» 

Навчилася долати стрес завдяки людям, сусідам які допомагають. Ну а куди діватися? Жити треба. Не ляжеш же живим в могилу.

Родина була всі разом, а зараз приходить дитина раз на тиждень, і то - як де стукне, вона звонить: «У вас все в порядку? У вас все в порядку?» Бо бахає. 

Мені вже стільки років що вже не знаю, що там буде далі. Мені б миру дочекатися.