Ми жили на Салтівці у Харкові. У перший день війни я не могла повірити, що почалася війна. Мені син сказав про початок цього жаху. Обстріли почалися відразу. Навкруги було все червоне від бомбардувань. У підвалі нас сиділо 16 чоловік. 

16 березня чоловік моєї сестри вийшов за двір і загинув від осколкового поранення. Його смерть була миттєвою. Його тіло пролежало у нас в коридорі дві доби, потім ми його поховали у садочку. Перепоховали ми його за два місяці. Ми досі не можемо усвідомити це жах. 

Продукти нам привозили волонтери, також мій чоловік ризикував життям і їздив до віддаленого магазину. Також ходив за хлібом на хлібозавод. Коли почали масово гинути люди, чоловік сказав, що треба виїжджати. 

До Полтави ми ледве виїхали. Але потім повернулися до Харкова і зараз живем тут. Раз на два тижні нам привозять їжу волонтери. 

Сподіваємось на перемогу. Хочеться найкращого для наших дітей.