Колос Едуард, 16 років, Волноваський опорний заклад загальної середньої освіти I – III ст.

Коли почалася війна, мені було вісім років. Пам’ятаю, як переганяли по шосе військову техніку. Вібрація і гуркіт пробирали все моє тіло. Жаху додавав літак, що кружляв над містом. З кожним його колом ми чекали бомбардування. Ми не стали сидіти на сумці з речами в коридорі.

То була найстрашніша і найдовша ніч в моєму житті.

Ще пригадую, як мене вразило побиття солдата натовпом на залізничному вокзалі. Але найбільший смуток накочує, коли проходжу повз ігровий майданчик. Скільки себе пам’ятаю, старший брат водив мене гратись сюди. Мені дуже подобалось, як він мене розгойдував на гойдалці. Я злітав так, що верещав від задоволення!

Одного разу брат забрав мене після школи і повів на майданчик. Хвиля суму і нерозуміння накрила мене: на гойдалці сиділи солдати з автоматами.

То було останнє літо з братом, він вступив до університету та поїхав від нас. Пройшов час, на майданчик привела мене мама. Там вже гралися діти. Я сів на гойдалку, мама розгойдувала мене, але зовсім не так, як брат, якось обережно.

Більше я не просився на той майданчик.

Я і зараз пам’ятаю ті емоції, коли побачив на гойдалці солдат, то був пік дитячого суму, бо ніколи вже не повернути ті відчуття польоту. Саме той день закарбувався у моїй пам’яті як день початку війни.

Під враженням того дня, заради майбутнього всіх дітей Донбасу у мене народилася казка «Як коти-брати зі щурами воювали».

…Жили собі в нашій родині коти-брати Няша і Пухнастик. Жили і горя не знали, спали – їли, їли – спали, нічого в житті їх не турбувало. Та однієї весни сталося лихо. На нашу хату, де мешкала моя сім’я з котами, напали щури. Звернулася тоді наша сім’я до котів-братів, щоб ті допомогли здолати щурів. А котам байдуже до проблем їхніх господарів. Їм є де спати, що їсти, а те, що хата вся в дірках погризена, котів не обходило.

А тим часом щури зовсім знахабніли – погризли всі їстівні припаси в домі, навіть, котячу їжу. І ось тоді коти-брати замислились, що треба щось робити. Придумали вони чергувати біля своїх мисок, щоб їхню їжу щури не їли. Чергувати вирішили по черзі.

Перший день чергував Пухнастик. Та що з цього ледаря візьмеш? Все своє чергування він проспав, і залишилися коти-брати без вечері. Другого дня чергувати мав Няша. Він був розумний кіт, тому на чергування пішов із рогаткою. Коли з’явилися щури, Няша приготувався відстрілюватись. Та виявилося, що жбурляти було нічим, тому що він не припас камінчиків.

Таким чином, вже другий день коти були голодні. Наступного дня коти-брати вирішили об’єднатись. Няша приготував рогатку, а Пухнастик не знав до пуття, як готуватися до бою, тому прийшов без нічого.

Тільки заховались вони за кут, як прибігли щури до котячих мисок поїсти. Тут з-за кута вискочив на них Няша з рогаткою та нявчить Пухнастику: «Подавай набої!» Пухнастик очі викотив: «Які такі набої?» Озирнувся і побачив шматочки котячого корму. Їх і став без перестану подавати Няші для жбурляння.

Няша – справжній боєць, що не постріл, то в ціль. Влучив майже в кожного щура. А щури хапають шматки корму і тікають. Тут коти-брати обійнялися. Радіють пухнасті перемозі.

Вирішили відсвяткувати перемогу вечерею. Та де ж їжа? В порожніх мисках коти побачили тільки своє відображення. Тут вони зрозуміли, що всю свою їжу добровільно віддали ворогові.

Третю голодну добу котячі шлунки витримати вже не могли. Сіли вони на ґанку та замислились: що робити. Побачили, нарешті, яка обгризена щурами хата. Зрозуміли коти-брати, що не тільки їм погано від щурів. Страждає сім’я, що їх прихистила.

Згадали пухнасті приказку: «Разом нас багато, нас не подолати». Та запропонували господарям об’єднатись. Господарі зраділи, що їм допоможуть коти-брати. Розставили пастки та щурячу отруту. А коти покопирсалися в іграшках свого господаря та знайшли там собі зброю та шоломи.

У вигляді справжніх воїнів коти-брати стали на сторожі. Побачили їх таких щури та від переляку померли. З того часу панував мир і спокій в нашій хаті. А серед щурів поширилася легенда про страшних котів-воїнів, які одним своїм виглядом вбивають наповал.

Коти-брати інколи вдягають свою амуніцію, щоб налякати тих щурів, які ще не чули про них легенду.