Тетяна Іванівна разом із братом за першої ж можливості виїхали з Маріуполя і вивезли стареньку маму. Вони шоковані жорстокістю війни і поведінкою росіян, тому більше не спілкуються з рідними, які живуть там

Я з Маріуполя, мені 51 рік. Я прокинулася о пів на п’яту ранку. Почали дивитися новини. Зателефонував син із Києва, і ми розмовляли про це все.

Поведінка росії мене шокує, тому що це просто дика країна, дикі люди. Шокувало те, що вони на нас напали в XXI столітті, ведуть себе як нелюди.

Там був просто жах, ми там знаходилися два тижні. Обстрілювали дуже сильно, і ми вирішили виїхати. У мене матуся старенька - їй 84 роки, і ми з братом виїхали разом із нею своєю машиною. Люди їхали і сказали, що можна проїхати, і ми поїхали 16 березня. 

Була важка дорога, страшна. Російські блокпости, на щастя, проїхали більш-менш нормально.

Коли ти їдеш по окупованій території, по своїй землі, і коли тобі говорять, куди можна їхати, а куди не можна, це дуже морально важко.

Ми їхали до сина в Київ. Звісно, легше, що є людина, до якої можеш поїхати і яка за тебе може потурбуватися. На щастя, всі живі, цілі, але залишили свій дім, роботу улюблену. Морально дуже тяжко. Добре, що всі живі-здорові. А боляче, що покинули рідне місто.

На щастя, все добре, я не можу на цей час на щось жалітися. Я і роботу знайшла. Завдячуючи моїй сім’ї, своїм рідним, я почуваюся більш-менш нормально.

Матеріальні цінності стали не дуже важливі, але все одно ми переймаємося тим, що квартира там залишилася. Але все одно головне – це людські відносини: яка ти людина, як поводити себе гідно. У мене в москві дві двоюрідні сестри, і ми принципово вирішили з ними не спілкуватися - за те, що робить їхня країна. 

Все залежить від наших збройних сил. Хотілось, щоб закінчилося перемогою України, щоб наші хлопці вигнали цих нелюдів з наших територій.

Хотілось би, звісно, повернутися в Маріуполь, але не знаю, чи буде це колись можливим. Головне - нам перемоги, миру і добра.