Павлові з сім’єю двічі довелось тікати від війни. Спершу вони виїхали недалеко від дому з надією швидко повернутися, а цього разу змінили життя кардинально

До 2014 року ми жили в Красному Лучі Луганської області. Але його окупували, і ми переїхали до Слов`янська. А в 2022 році знов були змушені тікати від війни – цього разу до Чернівецької області. Зараз живемо тут у селі.

Пам’ятаю 2014 рік. Війна вже була. У Красному Лучі ходили бушували місцеві сепаратисти, мітинги збирали. Дуже неспокійно було. А потім впав Боїнг недалеко – кілометрів десять від нас, і десь приблизно в цей час наші звільнили Слов’янськ. Там у нас знайомі були – вони сказали: «Ну, приїжджайте сюди, поки у вас там все затихне». Всі думали тоді, що швидко пройде.

У 2014 році, як тільки почалося, все було страшно. У нас до Слов'янська 130 кілометрів по дорозі – там 8 блокпостів. 

Коли в'їхали на перший блокпост український, солдат подарував сину іграшку, і ми з дружиною розплакались, що нарешті в'їхали в Україну. А тоді ж іще пройшло тільки 4 місяці, як вони там почали кошмарити.

Ну, поїхали ми в Слов’янськ, вісім років прожили. Обустроїлися, я на пенсію вийшов. А тепер - знову село. Так що судьба така. Три переїзди. За цей час там і мати померла, яка залишилася в Красному селі, і жінка померла. По судьбі вдарило так, що довелося ближче до старості носитися по всій Україні. Обживатися то ж не так все просто, коли приїжджаєш в інше місце.

Зі Слов’янська ми поїхали 24 лютого, як тільки перші вибухи прозвучали. Краматорський аеропорт о пів на п'яту бомбували. Ми сіли в бус і поїхали.

Перша ніч у нас була в мотелі у Дніпрі. Паніка була у людей сумасшедша, особливо у працівників мотелю. Казали, що росіяни вже Мелітополь взяли, тому ось-ось будуть в Дніпрі. Я думав: «Звідки паніка така?» Ну от – а у самого напруження, бо всі панікують.

Другу ніч ми вже ночували в мотелі на Вінничині. І там було те ж саме. 

Літали літаки, і люди такі войовничі були всі, паніку підіймали. Все уявляли, як поряд вибухне, яка воронка буде. Коротше – паніка. 

Тому ходили шукали мітки-хрести, ми особисто засипали хрести на асфальті. По радіо казали, щоб засипали мітки, як де побачимо.

Паніка, весь місяць була паніка.

А так - добре прийняли нас тут, у Чернівцях, волонтерські організації. Спочатку відвезли в дитячу лікарню - поселили, кормили, потім допомагали знайти житло і поселитися. Зараз ми живемо в будинку сільської громади, будинок батюшки нам дали.

Живемо тут вже вісім місяців з початку війни. Городи садимо, доглядаємо, врожай збираємо. Ніколи не були селянами, а тут - город. Життя заставило. Стараємося вживати, бо пенсія невелика.

Ми сюди виїхали, бо дитині треба вчитися. А на тих територіях, в «ЛНР» у нас і досі багато знайомих лишилося. У частини з них там голови забиті, а є частина тих, які чекають Україну. Не знаю, як вони там.

Зараз, до речі, багато моїх друзів вже повернулись до Слов’янська - бо бачать, що окупантів відтягнули трохи. В 2014 році люди були впевнені, що росіяни більше туди не прийдуть. А вони знову напали. З такими сусідами нічого загадувати наперед не виходить.

А зараз ми живемо поряд з Угорщиною і Румунією, недалеко від кордону. Люди тут дуже хороші. Ми приїхали без нічого – нам все тут дали. Допомогу нам дають дві церкви: одяг і продукти. Ще румуни продуктові набори привозять. Дякуємо цьому краю, який нас прийняв, і намагаємося допомагати, чим можемо. Нам допомагають - і ми допомагаємо.

У нас в містах такого немає: зібралися люди, почистили двір, посадили дерева, електрику протягнули, їжі нанесли. Ранком прокидаємося – якась баночка стоїть на порозі… Приємно – до сліз.

Я раніше працював на шахті і в землеустрої. Якби мені хтось сказав, що у мене буде город… А от – під 60 років мені, і вперше город з’явився. Ну, слава Богу, все своє було, помідори-огірки на зиму позакривали. Я тут ходив у воєнкомат – хотів у військо. Півдня у черзі простояв, а мені сказали, що у мене вже вік – 58 років, і не взяли. Так що неправда ті розмови, що набирають всіх підряд.

Хоч з фінансами у нас і не дуже, але потроху військовим перечисляємо. Стараємось допомогти, щоб вони цих загарбників уже добили. Все ж таки, дев’ять років життя.

Наша перемога вже не за горами. Тим окупантам вже нічого не допоможе. Думаю, якщо країна буде відтворюватися, то, може, і ми з жінкою же в нагоді станемо. Я геодезіст, вона – бухгалтер. Досвід є великий. Так що, думаю, все буде добре.