Коцило Аліна, 15 років, Запорізька область, м. Дніпрорудне

КЗ «ДСШ I – III ст. «Талант»

Я погано пам’ятаю той день, коли почалась війна. Це й не дивно, бо тоді був 2014 рік. Здається, я була лише у другому класі і мало що розуміла. Мої однокласники щось казали про це, але я, можливо, не слухала. На той час я думала: «Якщо мене це не стосується, то немає про що турбуватись». Але у третьому класі я познайомилась з людьми, які бачили війну своїми очима. Вони зі своїми сім’ями бігли звідти, де зараз пекло. Де сотні, тисячі бійців захищають фронт, щоб інші люди не стали свідками цього жахіття.

Вдома я теж чула про війну, одним оком бачила в новинах, але зі слів свідків це страшніше, ніж здавалося з телевізору. Тоді я була дуже чутлива і переживала страхи і трагедії інших людей, як власні, але зараз мені здається, що навіть це моє співчуття не було справжнім. Мені здавалося, що світ дуже дурний, бо сперечається і наставляє один на одного зброю, не може вирішити проблеми миром лише через клаптик землі.

Але коли я почала дорослішати й вивчати історію, зрозуміла, що бувають проблеми, які можна вирішити лише війною. Іноді це через землі, іноді й за владу, а іноді через власні суперечки. Я почала розуміти, наскільки важливі бійці, які йдуть на війну, й, можливо, більше ніколи не повернуться до власних сімей і домівок.

Тоді в мене виникали думки, щоб теж йти воювати. Усе-таки я тримаю зброю у руках приблизно з семи років, оскільки мій дідусь – мисливець. Я вважаю, що коли сама опинюсь в епіцентрі подій, тоді все буде добре, ніби то я сама зможу зупинити війну й принести перемогу Батьківщині. Зараз, згадуючи це мені трохи смішно. Це було по-дитячому дурно думати, що я зможу перемогти весь світ, коли стільки людей вмирає на полі бою. Якби я й досі так думала і пішла з такими думками на війну, то швидше за все померла б у перший день.

На щастя, тепер я думаю реалістично. Та зброя, з якої вмію стрілити я – дитяча іграшка порівняно з тією зброєю, якою воюють. Я не така сильна, й можливо, почувши поруч постріли або побачивши, як гинуть мої товариші, заклякну на місці чи ще гірше – втечу. Люди хоробрі й відважні лише на словах, і якою б я не вважала себе хороброю, я не знаю, якою буде моя поведінка у цій ситуації.

Не проходить і дня без війни. Про неї можуть не казати, навіть не знати про її існування, але завжди будуть свідки, які ніколи про неї не забудуть. Навіть якщо це війна між двома людьми, які не зійшлись на компромісі. Але у цьому безладі під назвою «війна» завжди можна знайти мир. Мир – не завжди відсутність конфліктів, це вирішення проблеми без застосування зброї.

Для мене мир означає спокійне життя, в якому присутні звичайні, але милі серцю речі та духовні цінності. Я, як інші люди, сподіваюсь, що війна закінчиться найскоріше, щоб близькі мені люди не бачили її на власні очі.