Боднарчук Мирослава, Харківська гімназія №43, 9-В клас

Есе «Один день»

Пам'ятаю, це було закінчення навчального року. На вулиці вже було тепло і світило сонце. Загалом все було як завжди. Але в один момент все змінилося...

Для мене почалося все ще давно. Коли я була ще маленькою, навчалася тільки в першому класі... Це був дві тисячі чотирнадцятий рік. Одним непримітним днем, я з братом вже були вдома. Раптом батьки з балкона нашої квартири побачили літаючі військові літаки. Потім посеред ночі мама почула постріли і вибухи. Мені ж більше пощастило, тоді я спала міцним сном і, на щастя, нічого не чула. 

Наступного ранку батьки вирішили збирати речі і виїжджати з міста. Вони зібрали всього дві валізи і ми залишили Луганськ. Тоді ще ніхто не розумів до кінця що відбувається, а я - тим паче...

Коли ми вже були в дорозі, батьки домовилися їхати до бабусі. У той час, коли ми виїхали з міста, ми думали що ми їдемо всього на два тижні, а по закінченню цього часу ми повернемося і все буде як завжди, батьки будуть ходити на свою роботу, а я з братом повернемося до нашої школи після літніх канікул. 

Але як ви могли вже здогадатися, через два тижні ми нікуди не повернулися ... На жаль, ці два тижні тривають вже восьмий рік і, звичайно ж, за цей час я вже встигла вирости, але про це я розповім трохи пізніше.

Після двох тижнів у бабусі, ми попрямували до Харкова. Тільки уявіть, як було складно моїм батькам, адже вони тоді навіть не розуміли, що їм робити далі, тому що у нас все залишилося в Луганську, з собою тільки дві валізи, і ще й двоє маленьких дітей (тобто я і брат). 

Тоді батьки зняли невелику двокімнатну квартиру, в якій наступні два роки ми і жили. Я з братом навчалися в тій школі, в якій і зараз ми вчимося, і ходили на тренування зі стрибків у воду. Звичайно ж, у нас з'явилося багато нових друзів. Але через два роки нам знову довелося переїхати, але вже до Вінниці. 

У Вінниці ми змінили дві школи. Всього в цьому чудовому місті ми прожили три роки і потім знову переїхали до Харкова, і до цього дня я тут живу. 

За весь цей час поки я не жила в Луганську, ми відвідали наше рідне місто всього один раз, і то ми приїхали в гості лише на пару тижнів.

Тоді я побачила, як змінилося місто... Зруйновані будинки, мало людей на вулицях, порожні торгові центри. Торговий центр, де ми в дитинстві так любили проводити час і веселитися, був практично порожній.

Звичайно ж, за весь цей час у мене в житті відбулося багато подій, як хороших так і поганих. Також я багато встигла усвідомити і переосмислити. Ще я зрозуміла і навчилася цінувати навіть якісь маленькі дрібниці. Я помітила, що багато людей не цінують і байдуже ставляться до того, що у них є, і це мене трохи засмучує, адже така людина може так ставитися до речей, про які хтось інший може тільки мріяти. Те, що людям зазвичай здається нормою, мовляв що так і повинно бути, іншим здається дуже цінним. 

Через війну я втратила можливість жити в своєму приватному будинку і мати свою особисту кімнату. Зараз же дуже хотілося б мати своє особисте житло, щоб бути впевненим, що тобі через певний час не доведеться кудись переїжджати знову... Звичайно ж, про свою особисту кімнату я можу поки що тільки мріяти. 

Через обставини, що склалися, я змогла зрозуміти і почати ще більше цінувати те, що батьки роблять для мене, адже вони намагаються зробити як краще і дати мені все, що в їх силах.

Я мрію, щоб війна скоріше закінчилася і все було як раніше, але я розумію, що як раніше, на жаль, вже ніколи не буде. Ця війна назавжди змінила долі багатьох людей...

Я дуже сподіваюся, що цим твором я змогла передати частину того, що я прережила і відчула.