Я педагог на пенсії. Бачила війну з першого дня, зустріла її в Херсоні. З онучкою понад два місяці не могли виїхати звідти. Старалися виживати.

Дуже холодно тоді було, ми переживали, щоб були вода, світло, тепло, газ. Ліків не вистачало, я їздила й добувала. Стояла в черзі шість годин на морозі, щоб узяти пакет молока. Працювали магазини «Сита Хата». 

Була заборона піднімати ціни на продукти, але вони злетіли майже вдвічі. Одна компанія почала завозити в Херсон продукти, і там був такий натовп! На морозі люди стояли. Спочатку завезли картоплю, потім - макарони. 

У Херсоні був майже голод. Десь через півтора місяця стали привозити з навколишніх сіл продукти, але говорили, що на блокпостах у людей відбирали молоко, яйця, сир, бринзу – скільки хотіли. Тобто люди довозили до покупців не всі продукти, які брали з дому.

Хліба не було два тижні. Того, що волонтери привозили, на всіх не вистачало. Місцеві ресторани почали пекти хліб і видавати малозабезпеченим. Один ресторатор сказав: «Поки в мене буде борошно, я пектиму і даватиму людям хліб». 

У травні добрі люди вивезли нас із онучкою через Кривий Ріг. Їхали понад дві доби. Дуже довго тримали нас на блокпостах. У перший день доїхали тільки до Берислава. Дякую тим, хто допомагав цілій колоні людей, яка там зібралася. До нас поставилися з добротою, розумінням, допомагали, чим могли. На території місцевої лікарні надали нам допомогу, пригостили чаєм, бутербродами, розмістили на кушетках, ліжках. А наступного дня ми виїхали на Кривий Ріг.

Колона була понад півтори тисячі машин. У Давидовому Броді нас тримали більше восьми годин. Коли почали пропускати перші машини, їх обстріляли. Звичайно, у нас було багато радості, коли проїхали «сіру зону». Ми бачили покинуті машини, і нам сказали, що там було багато поранених. 

Потім нас зустрічали наші бійці. Потрапили ми в Кривому Розі в 19 школу. Дякую людям, які вночі нас усіх розмістили, дали можливість помитися, напоїли чаєм із бутербродами. А наступного дня ми приїхали на нове місце проживання – в Одеську область. 

Потім уже до нас з онучкою приїхала донька. Тепер ми всі разом живемо в Одеській області. 

Швидко війна не закінчиться. А найкраще було б, якби вона взагалі не починалася. Дуже шкода, що наші хлопці гинуть.

Хотілося б, щоб Україна все подолала. Дякую всім організаціям, які допомагають! Але я не знаю, як виживати. Хотілося б, щоб думали про таких простих людей, як ми.