Серєєв Микола 17 років, учень 11-А класу запорізького навчально-виховного комплексу № 67, м. Запоріжжя

Конкурс есе "Один день"

Настала осінь. Прохолодний вітерець лагідно лоскоче мене та крутить серпантином пожовкле листя, яке невдовзі впаде на землю, вкриту болісними ранами скажених бомб, снарядів та пролиту кров невмерущих кіборгів, які легке життя на пекло проміняли. Молоді хлопці, ніби зі сталі, на яких чекають батьки зі сльозами на очах, мріють обійняти живими, але – це одне чекання. Ви спитаєте мене, що ти відчував та що ти бачив? Закривши очі відповім: «Шкода, що не сліпий». Бігають мурашки і німіє шкіра, лише від спогадів. Бути в самому пеклі розпечених подій, де лише рятує віра та молитва.

Жили своїм життя, поки похмурий день, вкритий туманом, розлетівся град різного калібру, розірвав нашу рідну неньку Україну.

З Іваном ми побігли та сховались, у невелику домівку. Ніби все! Але товариш, прикривши мене тілом, отримав уламок снаряду аж у саме серце… «Іване! Іване!» - кричу я, а у відповідь лише тиша.

Кров стікає з тіла брата, немов Дніпро широкий, а в мене сльози від шоку.

Лише у снах тепер зустрічаємось з Іваном, де знову можемо побачити один одного. А скільки таких людей, як мій товариш? Які пішли та не повернулись.

Коли це все закінчиться? Ніколи й гадки і не мав, що таке війна, до одного моменту, краще б далі і не знав…