Я з Харкова. Мені 36 років. Перший день війни я на все життя запам’ятала. 

Найстрашніше – це обстріли авіації. Дуже було лячно, коли винищувачі літали. Було дуже страшно за себе та дітей. 

До 6 березня ми ще тут сиділи, а потім поїхали. Були дуже великі корки, ми до Хмельницького їхали три доби. Той шлях, який займає пів дня, тоді ми їхали три доби. Було дуже багато машин на шляху.

Було важко знайти житло, тому що діти і собачка з нами. В об’явах вказано, щоб без дітей, без домашніх тварин. І ціни на житло не радували - це було найбільшою несподіванкою.

Ліки ми взяли з дому, воду і їжу теж брали. Дякувати, що отримували гуманітарну допомогу. Ми не голодували.

Шокує, коли проїжджаєш Київ і бачиш розруху, коли повертаєшся в Харків, і бачиш розбиті дома. Шокує те, що гинуть люди мирні, гинуть знайомі військові, і не тільки знайомі. 

Діти лякаються гучних звуків. У старшого на телефоні є повітряна тривога - він за цим дуже слідкує, переживає.

Я дуже сподіваюсь, що війна закінчиться цього року, бо дуже хочеться повернутися додому, до стабільного життя, щоб бути впевненим у завтрашньому дні. Хочеться вже стабільності.