Клименко Євгенія, 10 клас
КЗО « ССЗШ № 9 » ДМР Дніпровської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Парубенко Світлана Вікторівна

Війна. Моя історія

Це був звичайний ранок буднього дня. Я прокинулася з гарним настроєм, зрадівши сонечку, яке світило у вікно. Тоді я навіть не здогадувалась, як цей день змінить моє життя. Як завжди, пішла до своїх батьків, аби привітатися з ними. Підійшовши до своєї мами, я побачила її сумне обличчя і нібито страх в очах, але на це не звернула уваги. На питання «чи все гаразд» відповідь не отримала. Мене це здивувало, але я вирішила, що це мамині якісь проблеми, і не розпитувала, тому що треба було збиратись до школи. У моїй голові були плани гарно провести час зі своїми друзями після уроків, але мої мрії перервав телефонний дзвінок. Це була моя подруга. Саме з цього моменту моє життя змінилося назавжди...

Війна! Це було перше слово, яке подруга вимовила зляканим голосом, прохаючи мене не йти до школи. Перші секунди я не могла зібрати свої думки докупи.

Не могла повірити в те, що здавалось неможливим, тому мовчки стояла перед вікном, намагаючись усвідомити: життя більше не буде таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року. Мої думки перервала мама, яка зайшла до кімнати та збентеженим голосом сказала, щоб я негайно збирала найнеобхідніші речі. Саме в цей момент пролунав потужний вибух. Я злякалась, присіла та закрила голову руками, сльози капали самі собою. Відчуваючи страх, покликала маму, і мені здалося, що вона не чує мене, хоча я кричала: ”Мамо!” Думки плутались, але вже тоді я почала розуміти, які випробування можуть чекати на нас усіх... Відчуття страху і невідомості супроводжували мене до самого будинку моєї бабусі. У голові було лише одне питання: “Невже це кінець...?” Для мене цей день став сірим та похмурим, він став найгіршим у моєму житті, у ньому вже не було сонячних променів, які я завжди бачила, збираючись до школи, бо всі мрії рухнули водночас. 24 лютого 2022 року був важким для всієї родини. Цей день став чорною плямою в моєму житті. Той страх, що ми відчули, я досі пам'ятаю і буду пам'ятати завжди.

Найжахливіше для мене, коли настає ніч: спиш, а над твоїм будинком починають кружляти безпілотники, летять ракети. І ти знаєш, що вони можуть зруйнувати будинок у будь-яку мить.

У тебе наростає страх, відчуваєш тремтіння в тілі, серце б’ється. Лежиш на підлозі у коридорі, прикриваєш голову руками і розумієш, що це всього лише інстинкт самозбереження, який, мабуть, не здатний надати реального захисту. Прокидаючись уранці, дякуєш нашим захисникам, силам ППО та Богові за можливість знову розплющити очі та побачити рідних живими. День за днем я намагалась переконувати себе, що скоро буде перемога і життя знову буде таким, яким було до війни. Відчувала біль та смуток усіх українців. Мені важко було повірити, що таке можливе у наш час.

Незабаром виповниться вже 2 роки, як триває у моїй країні повномасштабна війна, яка змінила мене та всіх рідних. Я відчуваю, що ми стали сильнішими духом, незламними, ще більше повірили у себе та стали цінувати кожну мить свого життя. Більше звичайних речей почало приносити мені радість і задоволення. Також війна навчила чекати та позитивно мислити в надії на швидшу перемогу України, бажанні, щоб усі військові повернулися до своїх сімей живими та неушкодженими. Віра в те, що добро переможе зло, міцнішає з кожним новим днем завдяки Збройним силам України!