Людмила Колосович | Маріуполь

"Той театр, що був, – його розбомбили, він помер"

Актори Донецького академічного обласного драматичного театру, який працював у Маріуполі, перші тижні повномасштабної війни прожили в стінах рідного закладу. Там вони разом з іншими маріупольцями ховалися від обстрілів, волонтерили, ділилися одне з одним останньою їжею – аж поки в будівлю драмтеатру не влучила російська авіабомба. Скільки людей загинуло від авіаудару ‒ достеменно невідомо. Після трагедії у Маріупольській міськраді заявили про приблизно 300 загиблих. Інші джерела називають вдвічі більшу кількість вбитих. Співробітникам театру дивом вдалося вижити.

Що пережили під масованими обстрілами в рідному місті, як змогли вибратися з оточеного Маріуполя та як відроджують свій театр зараз, на підконтрольній владі Україні території – співробітники й актори розповіли проєкту Радіо Свобода «Ти як?». Матеріал "Радіо Свобода".

Людмила Колосович – в. о. директора та художнього керівника театру, заслужена артистка України. Очолити заклад їй запропонували навесні 2022-го. Більша частина акторів колишнього театру та його керівництво, за її словами, залишилося в Маріуполі, дехто – виїхав до Росії, а частина – пішла на співпрацю з окупантами.

«Я сказала колективу: «Той театр, що був, – його розбомбили, він помер. Але тепер буде інший театр – справжній український театр Донеччини. Донеччина до того ніколи не мала чистого, чесного українського театру. Справа честі – відродити театр. Ужгород – найдальша від лінії фронту точка, і ми зійшлися на тому, що це – найбезпечніша точка, де актори зможуть видихнути, відродитися й знайти сили почати працювати заново», – впевнена Людмила Колосович.

На фестивалі в Дніпрі

Керівниця зібрала колектив у червні 2022 року, домовилася про приміщення з Ужгородським театром і про гуртожиток для театралів. Каже, що в організації їй допомогла обласна влада як Донеччини, так і Закарпаття. Чимало клопоту зайняло відновлення документів, адже все згоріло в будівлі театру.

«Це майбутнє театру. Вони чесні, вони чисті, вони україномовні», – Людмила Колосович.

Із 210 працівників колишнього театру нині в Ужгороді працює близько 11. "Не брехати ні глядачеві, ні колегам по творчому цеху. Для мене це принципово. Працювати в чесному форматі – я так завжди кажу», – твердить Людмила.

Левова частка команди зараз, каже керівниця театру, – молодь. За понад рік роботи до колективу доєдналися не тільки переселенці з Маріуполя, а й з інших міст.

«Це майбутнє театру. Вони чесні, вони чисті, вони україномовні. Поки я буду з цим театром – доти буде така лінія», – каже виконувачка обов'язків директора та художнього керівника театру Людмила Колосович.

На фестивалі в Дніпрі

За її словами, зараз колектив працює понаднормово і виконує будь-яку роботу. «Вони так хочуть, щоб цей театр існував! Самі роблять декорації, своїми руками роблять реквізит, нічого не вимагають – ні доплат, ні вихідних, – каже вона. – Вистава HAROCHIRU – співробітники її робили, не пішовши у відпустки. Бо так сталося, що їдемо на фестиваль і потрібна вистава».

Афіша вистави «HAROCHIRU»

За трохи більше ніж рік роботи театру у відновленому складі на Закарпатті з’явилося сім власних вистав.

«Три вистави – про війну. Серед наших постановок: «Маріупольська драма» – за спогадами очевидців захоплення Маріуполя та «Приголомшена Тетяна» – про російсько-грузинську війну. Кожна вистава по-своєму складна. Адже у нас немає завідувача постановочної частини, завідувача трупи, костюмера, реквізитора, перукаря, цехів, нікого. Ми працюємо всупереч, а не завдяки.

Ужгород в порівнянні з Маріуполем маленьке місто – 120 тисяч населення, там два театри, філармонія і наш театр. У Маріуполі мешкало 500 тисяч людей і наш драмтеатр був один. Глядачів зараз дуже мало. Та й грати ми можемо лише раз на тиждень – у суботу. Нас запрошують на фестивалі, на гастролі, але у нас така концепція – їздити, якщо організатори беруть на себе витрати. Адже наші заробітки мінімальні», – ділиться керівниця.

Восьма вистава театру – це спільний французько-український проєкт MEMENTO. Вона розповідає про геноцид трьох народів – Франції, Конго та України. Людмила Колосович у ній виступала і як співрежисерка, і як актриса.

За її спостереженнями за іноземними глядачами, війна їх уже не вражає, вони прагнуть розваг. Тому, на переконання режисерки, важливо знаходити способи змусити слухати про те, що коїться в Україні.

«Скажімо, у фіналі нашої французької вистави я розказую історію маріупольського драмтеатру, а потім звучить сирена… Цей хід ми знайшли випадково, – зауважує вона. – Я приїхала до Франції працювати над виставою і попросила, щоб мені дозволили лишити сигнали тривоги в себе в телефоні. Під час репетицій, коли ото «кошмарило» цілий день Україну, у телефоні лунала тривога – і мої іноземні колеги застигали на місці. І ми вирішили лишили це у виставі».

«Глядачі виходять просто ошелешені. Вони підходять до нас, плачуть, співчувають. Нам треба більше говорити про війну», – Людмила Колосович.

Спектакль закінчується тривогою, тоді Людмила просить аудиторію підвестися. Людей ведуть у якесь тісне приміщення. «Вимикаємо світло, люди притискаються одне до одного. І я кажу: «Не хвилюйтеся, в Україні так – щодня». І потім така пуза… І французи разом зі мною на три голоси співають українську пісню «Туман яром». Глядачі виходять просто ошелешені. Вони підходять до нас, плачуть, співчувають. Нам треба більше говорити про війну», – переконана керівниця театру.

За рік повномасштабної війни у маріупольського театру було п’ять закордонних гастролей – до Польщі, Словаччини, Молдови, Німеччини та Румунії, а також – участь у кількох фестивалях в Україні, зокрема в серпні – у Дніпрі. У творчих планах на осінь – спільний проєкт з румунськими «Ромео і Джульєтта».