Я думала, що не переживу цю війну. І в голоді, і в холоді була. Сиділа у погребі. Тут ми пережили жах. Пенсію нам не носили, грошей не було. Кожен намагався виживати. Ледве прожила цих дев'ять місяців. Ледве вижила. Почали давали гуманітарну допомогу і пенсію, дякувати Богу. 

У мене тут жила дочка, і онучка, і правнучка. Вони повиїжджали. Я не хотіла виїжджати, залишилася тут. Не захотіла кидати свій дім. 

Я стільки всього бачила. Як наші люди ворогам догоджали, дні народження їм відзначали, пиячили з ними. Деякі їх вітали. Ось так показали люди, хто що значить. Я від рашистів нічого ніколи не брала. Давали гуманітарну допомогу, я не взяла. Нехай з голоду помру, а від них я нічого не хочу. 

Я тільки серце своє надірвала. Лежала у лікарні у Миколаєві після того як наші звільнили Снігурівку. Після того, як просиділа у погребі, ноги болять. 

Я написала вірш про долю наших жінок. 

Вийшла з хати стара мати, Стала за селом. Довго ще буде вона сумувати  За своїм синком. І ніколи вже не скине чорную хустину, Бо довіку не забуде за свою дитину, Який таким молодим Загинув на свою Батьківщину.  Вона навіть і не знає, де його могила - Яка тяжка доля її спокусила! То як вийде за село, сумно поглядає. Лише вітер сивеє волосся ніжно розвіває.  Ох, якби ж це вона знала, де його могила,  То пташкою стрімкою туди б полетіла.  Тож ніколи це лихо її не покине. Свого сина на небі колись вона зустріне.   Тож хай ніхто, ніколи довіку хай не зна Це найстрашніше в світі слово - війна. 

У мене є знайомі, які поховали своїх синів. У мене синів немає, дві доньки. 

Найбільше шокувало, що неподалік був російський пункт. Нам тут не було спокою. Постійно стріляли, у мене уламків повний двір. Вікна у мене вибили. Окупанти ходили по хатах, документи перевіряли. А я з ними сперечалася. Казала: "Навіщо ви сюди прийшли?" Були хороші росіяни, які мене вмовляли, говорили, що нічого поганого нам не бажають. Та де там не бажають, коли таке горе принесли в нашу Україну. 

Члени родини роз'їхалися хто куди: одна онучка в Італії, інша - в Норвегії.

Сусідка сказала, що нас звільнили. Вийшла на вулицю, побачила наших солдатів. Так зраділа! Нам почали давали гуманітарну допомогу і світло полагодили. Пенсію знову дають. А при окупації не було ні світла, ні води, ні грошей. 

Ось був Великдень, і у великодню ніч на нас запустили вісім ракет. Я сиділа, плакала. Порозбивали людям будинки. 

Думаю, війна скоро закінчиться. Наші ніколи нікому не поступалися своєю землею, ні на кого не нападали, ніколи нічого поганого не робили. Ми ж разом з росіянами воювали: і Київ звільняли, і москву. А вони на нас напали. Це ніж у спину.