Всі ми постраждали від російських військ та агресії, хтось фізично, хтось психологічно. В наш край війна прийшла мабуть раніше, чим до інших, бо ми майже на кордоні і на Сумську область вони зайшли найпершими. А в нас і без того була війна, війна з хворобою, яка зветься РАК. Коли в когось в родині хтось один захворів, це катастрофа, а в нашій родині майже одночасно ця зараза спіткала двох людей, сказати, що це важко, це не сказати нічого, це просто не передати словами. Це було ще до повномасштабного вторгнення, було лікування, операції, інвалідність, але під час війни в однієї жінки стався рецидив, виявили коли вже 4 стадія. А все від пережитого страхіття, яке коїлося на початку війни, сидіння майже місяць в холодному підвалі, з острахом прислухалися, де пролунав вибух.

Найважче, коли діти все це бачать і відчувають, що коїться в державі, а ще й найрідніші люди (матуся та бабуся) хворіють, не завжди виліковною хворобою. Психологічно діти постраждали найбільше.

Шоком було о 5 ранку з вікна бачити 400 танків і БТРів, які їхали повз двір, а потім, коли стан бабусі дітей поступово почав погіршуватися, дізнатися, що хвороба прогресує, треба великі кошти для підтримки та допомоги. А сама я теж онкохвора, треба зібратися до купи, шукати вихід із ситуації, коли його реально, здавалося, не існує. Треба знову починати боротьбу. На початку повномасштабного вторгнення всім в окупації не вистачало їжі, бо ніхто не робив до цього запасів, хоча б на місяць. Ліків теж не було, замовляли ми у Львові, чекали, коли хтось зможе доставити під обстріли до нас.