Червякова Наталія, 26 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 2 місце

Золотівський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єгоровська Сніжана Ігорівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.22 / 4:00  Ранок. Напівтемрява. Вибухи.

Усі ми пам'ятаємо ранок, що розбудив всю країну. Здавалося, такого не могло трапитися з нами, це не може бути дійсністю. Це сон, марення.

Війна застала мене вдома, в моєму Маріуполі. Ми лагідно називали його Марік. У мене все почалося, як в усіх – я почала з жахом гортати стрічку новин і телефонувати рідним.

Мій чоловік – військовий, вже обороняв кордон в морі. Він морський прикордонник. Мені вдалося додзвонитися до нього. Я почала питати де він, що відбувається, що нам з донькою треба робити. Він відповів, що все буде добре, в місто ворога не пустять, а нам треба бути обережними.

Вже через декілька днів в місті почала пропадати вода, потім світло, а далі газ.

Березень. Холод. Підвал.

У місті вже не було ніякого зв'язку. Магазини розкрадені. Немає жодної аптеки чи швидкої допомоги.  Ми залишилися без опалення, з залишками їжі, яка псувалася без холодильників. На вулиці було дуже холодно, що водночас погіршувало наше становище.

Ми одягали на себе та дітей все, що можна було знайти.

У підвалі була я з донькою (на той час їй було три), моєю мамою, бабусею з дідусем, та сусідами. Наше місто обстрілювали кожну хвилину. Не працювала повітряна тривога, та вона і не потрібна була, бо вибухи не стихали.

Їжу ми готували на багатті. Коли вибухало близько, треба було швидко добігти до підвалу, щоб врятуватися.

Воду набирати з джерела хлопці, сусіди, десь кілометр від дома. Це було дуже ризиковано, багато людей загинуло біля цієї криниці. Вони приносили воду і для нас. Ми один одному допомагали, ділилися їжею.

Ми вже розрізняли, як стріляє танк, «Гради», пушки, міномети, автомати, коли стріляють від нас, а коли на нас.

Місто палало, його стирали з лиця землі. Всюди дим, попіл та руїни. Приліт в наш дім. У голові туман, дзвін у вухах, хоч ми в підвалі. Намагаєшся зібрати себе в купу, щоб зрозуміти, чи всі на місці, оцінити ситуацію. Сусіда ми знайшли його мертвим біля будинку.

Тіла ніхто не забирав, тому його поховали у дворі. Ховали в кожному дворі, десь одну-дві людини, десь цілі сім'ї, під’їзди.

Моя донечка Міла після прильоту завмерла, хвилин сім вона дивилася в одну точку, наче не чула мене та не бачила. Потім почала потроху приходити до тями, відповідати на питання. Сказати, що я злякалася, не сказати нічого.

Про чоловіка я не знала нічого. Я безмежно хвилювалася за нього. Кожну хвилину я чекала, що він прийде, буде звістка, що з ним все добре.

В кінці березня ми ризикуємо виїжджати з палаючого міста. Ми розуміємо: якщо не поїдемо, скоріш за все живими навряд чи залишимося. Але і виїжджати небезпечно, бо треба проїхати все місто.

Цю дорогу я не забуду ніколи. Згорілі автівки, перевернуті автобуси, зламані дерева та стовпи. Мертві люди. Підірвані мости.

Палаючі будинки навколо. Уламки бомб та ракет. Цегла, плити з будинків. Все це розкидано по всьому місту. Ми намагаємося об’їхати, але не виходить. В мить ми зупиняємося через вибух поряд. Летять ще уламки, дах, каміння. Швидко беремо себе в руки та рушаємо вперед, бо розуміємо: назад дороги немає.

В решті-решт, дивом ми виїхали з міста. Вже зупинившись, та обертаючись назад, ми бачили чорну хмару диму, все місто палало. Мій Марік. Таким я бачила його в останнє.

Виїхавши, жах мого життя не припинився. Я почала шукати свого чоловіка. Через декілька днів я знайшла його. Ми змогли зв'язатися, але й це не дало спокою. По телефону він прощався зі мною, казав, що дуже сильно любить нас з Мілою, щоб ми були щасливі. Попросив наші фото.

Я нічого не хотіла чути, я кричала крізь сльози, що він обов'язково повернеться живий, ми з донькою його чекаємо. Зв’язок перервався.

Я знесилена, не відчуваючи себе, напівпритомна ще якийсь час стояла серед поля, намагаючись прийти до тями та відкинути погані думки. Це був крайній дзвінок. Далі він разом із побратимами вийшов у почесний полон з «Азовсталі».

Цей полон був угодою між Україною і росією, через три-чотири місяці всіх їх повинні були повернути шляхом обміну полоненими, але росія не дотрималась своїх обіцянок.

Третій рік мій чоловік у полоні. За цей час не було жодного зв'язку з ним.

Я знаю, де саме він, як він. А він про нас не знає нічого. Він бачив доньку, коли їй було три рочки, зараз їй вже шість, вона першокласниця.

Моє особисте пекло, моя історія досі продовжується.

1000 днів війни та 1000 днів болю, страхів, переживань та страждань.