"Триматися в Маріуполі мені допомагали зйомки щоденника"

Маріупольська Анна Франк – так називають Альону Загребу журналісти з усього світу. 15-річна дівчинка знімала свій відеощоденник у блокадному Маріуполі. День за днем, протягом двох тижнів вона розповідала і показувала, як руйнується її звичний світ.

Ось цей відеощоденник Олени, який одразу став вірусним і показав, що відбувалося у Маріуполі з перших днів війни.

24 лютого я прокинулася, хотіла збиратися до школи. Мені подруга написала, що вона не йде до школи.

Я гадала: як так? Думаю, полежу ще хвилин 10, може, мама мені теж скаже не йти до школи.

У Маріуполі воєнні дії не одразу розпочалися, перші дні були спокійні. Відчула я вже другого березня, коли пропали світло, вода, тепло, опалення, мобільний зв’язок і почали гучно бомбити. Наш будинок стояв біля лікарні, і він був щитом для нашої лікарні, яку намагалися захопити. Страшно, але я пережила це у 2014 році, коли війна була на Донбасі, тому я заспокоювала друзів, що все гаразд, у нас хороша армія, відстояли місто.

Ми взагалі не збиралися їхати, бо не думали, що ситуація буде настільки запущеною.

Мама вперше зібрала документи, навіть не речі, а документи, коли нам розбили перше вікно, коли міна прилетіла під під’їзд.

Я була абсолютно спокійна, бо, по-перше, мені допомагали батьки. Тато трохи лякався, але це було непомітно, а мама була абсолютно спокійна. По-друге, ми багато молилися і просили у Господа спокою. І третє – це відеощоденник, мені дуже подобалося знімати. Тому, в принципі, я заплакала лише двічі. Коли були бої за лікарню, і вдруге, коли був авіаналіт і кіт загубився.

9 березня були авіанальоти дуже гучні навколо лікарні, прямо біля нашого будинку. Тоді я вперше заплакала. Ми ховалися за потрійною стіною, сіли на пуф з мамою та Персиком, з котом моїм, почали співати християнські пісні.

Мама спочатку сумну почала співати, а потім така: «Ой, не те, не те, треба веселу, зачекайте. Альоно, не плач, все буде добре». І ось тоді було страшно.

Цієї ночі від кожного обстрілу, від кожного вибуху я прокидалася, у мене калатало серце.

Ми були у квартирі з 24 лютого до 10 березня, потім ставало дуже холодно – нам розбили балкон, стекла; потім скло у залі, скло у кімнаті, стало дуже холодно. У квартирі було п’ять градусів, і ми вирішили переїхати до молитовного будинку. Наш молитовний будинок знаходився недалеко, там на другому поверсі було дві квартири, можна було топити котел, і було б тепло.

9 березня була пожежа на четвертому поверсі (ми були на сьомому), але її загасили. Тато у комендантську годину бігав у пожежну, бо не було мобільної мережі, пожежна приїхала, загасила пожежу. Тато сказав, що небезпечно перебувати у багатоповерхівці, давайте підемо на іншу квартиру. І ми 10-го числа переїхали, побули там два дні, тоді був на нас авіаналіт, і коли повністю розбили весь будинок, ми перейшли 12 березня жити до друзів.

Тата поранило в ногу, коли був авіаналіт, а наш друг був лікарем, він перев’язав ногу. Тата почало трусити, йому було холодно, і він залишився спати, а нам треба було забрати речі та теплі ковдри з квартири, з церкви, бо ми все з нашої квартири перенесли туди. Наш друг лікар, і мама вирішили піти, мене залишали вдома, але потрібна була сила нести речі, тож я пішла.

Ми йдемо, а там можна було знімати бойовик. Коли ми йшли, дорогу перегородили автобусами, всі погорілі, там лунки від ракет діаметром п’ять метрів, а завглибшки три метри.

Ну, ми пройшли більш-менш нормально, там буквально через дорогу та у двір зайти. Взяли речі. Потрібно йти назад, а там вибухи, бомби, «калашники» [стрільба з автоматів Калашникова]. Все літає туди-сюди, ми йдемо... і тут бабах! І ми бачимо, що нас захистила дев’ятиповерхівка. Повертаємося, думаємо, що ж робити: або нас тут уб’ють, або дорогою, або ми дійдемо в безпечніше місце. Ми помолились і пішли.

Ми йдемо, там горить дев’ятиповерхівка, щось горить, вибухає, і повертає біля нас російський танк, 30 метрів від нас. Я така: «Ух ти!» Мама каже лікареві: «Нас пропустить цей танк?» Лікар каже: «Звісно, пропустить». Ми перейшли пішохідним переходом і дійшли. Заходимо на подвір’я, на нас люди дивляться: ви живі, ви звідти повернулися, з того світу начебто. Заходимо до квартири, тато вже прокинувся. Вони на нас чекали, і дружина лікаря.

Вони дивляться на нас усі білі, кажуть: «Ми думали, що ви не повернетесь». То був емоційний момент, я не розуміла, що міг зробити цей танк. Але коли я побачила все відео, як вони стріляють, тоді зрозуміла, наскільки емоційний момент був.

Авіаналети набагато страшніші, бо ми звикли до обстрілів. Ну стріляють…

Ми з мамою лежимо, розмовляємо, навіть сміємося, істеричний сміх, головне – щоб не плакати, бо можна збожеволіти.

Навіть наші знайомі, які ховалися в підвалі, бачили, як на їхніх очах люди божеволіли. Ми думаємо, будемо сміятися з чого завгодно, головне не збожеволіти, треба вийти з Маріуполя живим, але ще й психічно здоровим.

15 березня тато пішов ловити зв’язок на дев’ятий поверх, і нам дивом мій брат з Канади додзвонився. Він дзвонив два тижні безперервно, як приходив на роботу, і додзвонився саме в той момент, коли тато ловив мережу, і сказав, що 160 машин евакуювалися. Ми не повірили, бо у дворах «калашники» стріляють. У сусідній будинок прилетіла ракета – ми бачили на власні очі, поки кашу варили, і ми не повірили. По радіо теж сказали (був такий старий радіоприймач) і ми почули, що 160 машин виїхали, але ми подумали, що, можливо, половину розстріляли.

16 березня у дворі почався якийсь рух, люди начебто збираються їхати, але кажуть, що машини розстрілюють, і ми не знаємо, їхати чи ні. І мама каже, що наш кіт Персик перед цим днем,​ увечері, на мене сідав, мурчав. І притискався до мене, як захист. Вперше ми його не послухали, коли був авіаналіт. Він хотів дуже вийти з квартири, була його неприродна поведінка. Потім вона каже: «Вперше ми його не послухали, давай вдруге послухаємо».

Ми помолилися, попросили Бога, щоб ми прийняли правильне рішення, сіли в машину.

Нам кажуть, що випускають лише на Донецьк, але ми вже згодні і на Донецьк, хоч розуміли, що з Донецька не виїдемо потім. Ми поїхали, там був блокпост, перевіряли, потім ще були російські блокпости, і солдати у нас просили їсти. Вони стояли голодні, і коли був зв’язок, ми сказали, що ми живі. Нам сказали, що вашу колону обстрілюють, але як такої не було, колона зібралася перед Запоріжжям.

Я дуже вірю, що ми переможемо, що все буде гаразд. Мені дають спокій, мабуть, молитви до Бога, він дає мені спокій. Я вірю, що всі рідні вийдуть з Маріуполя.