Дядченко Богдан, учень 10 класу Державного навчального закладу "Уманський професійний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коновал Світлана Віталіївна

Війна. Моя історія

23 лютого 2022 року був звичайним днем. Повернувшись зі школи, я, як зазвичай, відпочив, допоміг батькам по господарці, ми повечеряли у колі сім'ї, кожен розповідав про свій день, ділилися враженнями, багато сміялися, жартували. Звичайний наш будній день. Я розповідав про те, що завтра має бути відкритий урок української мови у нашому класі і  мені потрібно було повторити правила про будову складнопідрядного речення, його види…Все мало бути завтра….Але…

24 лютого о п'ятій ранку стало чутно вибухи. Це було в сусідньому селі: прилетіла ракета, почалась детонація боєприпасів… Мама першою почула вибухи, прокинулась, не розуміючи що відбувається, розбудила мене і тата. Ми зрозуміли: почалась війна, яка розділила наше життя на до і після. Війна – це руйнування, горе, сльози, втрати серед мирних та військових…

Що можна було зробити? Чим допомогти собі та іншим? Тривога, розпач, нерозуміння ситуації, втрата реальності – це все, що ми відчували перші кілька тижнів. Але що ми могли зробити? Хтось виїхав за кордон, хтось переїхав у безпечніше для себе місце, хтось опинився під завалами, хтось загинув від уламків ворожих снарядів…хаос, розруха, поламані долі, мрії, що вже ніколи не здійсняться…

Хоч і не одразу, але ми зрозуміли, що знаходимося у більш безпечному місці, в тилу, де немає ворожої техніки і солдатів, куди не дістає ворожа артилерія і треба брати ситуацію у свої руки: робити посильний вклад у нашу перемогу.

Що  міг зробити я, чотирнадцятирічний хлопець, учень 9 класу?!  Разом з батьками я переїхав до бабусі, бо саме там ми почували себе у безпеці. (Тільки тепер я зрозумів, що безпечного місця у нашій багатостраждальній країні відтоді і дотепер просто немає!)  Там всією сім'єю ми долучилися до збору гуманітарної допомоги для наших військових, плетіння маскувальних сіток.

Там ми виготовляли окопні свічки для наших захисників, збирали кошти на придбання одягу, предметів першої необхідності для наших односельчан, які пішли на війну з перших днів вторгнення.

Після закінчення 9 класу я мав визначитися, що робити далі. Прийшло розуміння того, що війна продовжується. Що робити далі? Я розумів, що на даний момент країні  потрібні робітничі професії. Саме робітничі професії тримають країну на плаву у такий важкий час і відновлюють її життєздатність, незважаючи на постійні намагання ворога зруйнувати все, тому   я вирішив  здобути професію верстатника широкого профілю і зараз я навчаюся в ДНЗ «Уманський ПЛ».

Де ж саме потрібні верстатники в даний час? Кваліфікований верстатник може виконувати ремонт військової техніки, а також у багатьох галузях цивільного та воєнного виробництва. Тут, в ліцеї, ми активно продовжуємо займатися волонтерською діяльністю. Робимо все, що в наших силах.

Хлопці з передової потребували нашої   допомоги та підтримки. Через волонтерів вони зв'язалися  із керівництвом нашого ліцею, і ми, майбутні верстатники,  на виробничій базі нашого закладу, виготовляли комплектуючі до боєприпасів для дронів, «кішки» для знешкодження ворожих «розтяжок» та прихованих боєприпасів.

Я розумію, що це краплинка в морі, але саме завдяки таким краплинкам ми на крок ближче до перемоги з кожним днем. Чи буде актуальна обрана мною професія після перемоги? Яким я бачу майбутнє нашої країни?

Перш за все мирним і щасливим. Наші хлопці відкинуть ворога за межі України, очистять наші території від зла. Ми ніколи ні на кого не нападали. Історія України свідчить про те. Ми тільки захищаємо свою землю, свої домівки. Світ має знати: ми станемо на ноги, Україна, як Фенікс, воскресне.

Ми відбудуємо зруйновані будинки та інфраструктуру. Це зроблять будівельники. Але їм потрібне буде обладнання, інструменти, техніка, заводи, що виготовлятимуть будівельні матеріали. І тут в нагоді станемо ми, верстатники, саме ми створимо деталі та запчастини, найдрібніші деталі, з яких складається будь-який механізм.

Ми відновимося. Ми сильна нація. Єдине, чого ми, на жаль, не можемо зробити, - це повернути тих, кого ми втратили. Україна понад усе! Слава Україні! Героям слава!