Олена Гонцовська та Петро | Київ

"Це було виснажливо для нього і для мене"

24 лютого 2025 року виповнюється третя річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тоді війна змусила мільйони українців шукати притулку за кордоном, зокрема в Німеччині. Для родин із дітьми шкільного віку цей розрив означав не лише втрату звичного побуту, а й різке занурення в нову освітню систему.

Як родини балансують між інтеграцією в нову систему освіти та збереженням зв’язку з Україною? Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» поспілкувався з українськими біженками, які розповіли про виклики, з якими стикаються їхні діти в умовах подвійного навчання, про інтеграцію в нове шкільне середовище та збереження української ідентичності.

Олена Гонцовська разом із 12-річним сином Петром виїхала за кордон теж після повномасштабного вторгнення. Спочатку вони опинилися в Чехії, але згодом переїхали до німецького міста Веймар. Олена працювала онлайн, тому для неї було важливо, щоб син мав доступ до якісної освіти та не втрачав зв’язку з навчальним процесом. На відміну від багатьох українських родин, які одразу віддали дітей до німецьких шкіл, Олена вирішила не обирати державну систему освіти Німеччини. У Києві її син навчався в приватній школі з поглибленим вивченням англійської, тому міжнародна англомовна школа у Веймарі здавалася логічним вибором.

«Ми не планували навчання німецькою. Збиралися їхати далі або повертатися, тому заздалегідь домовилися, що син піде в міжнародну англомовну школу. Мені також хотілося більшої гнучкості на випадок переїзду в інші країни. Але через велику кількість українських дітей нам запропонували почати навчання з нового навчального року. Тому до того часу він навчався в українській школі онлайн, а тут відвідував денний табір для українських дітей», – пояснює Олена.

Протягом півтора року Петро поєднував два навчальні процеси – міжнародну школу вдень і заняття з репетитором для української школи. Його батьки обрали екстернатну форму навчання, знайшли приватного вчителя і створили невелику групу з кількох українських дітей, які також відвідували міжнародні школи.

Українські діти в таборі відпочинку

«Міжнародна школа триває з 8:30 до 15:15. Потім син приїжджав додому, і ми займалися за українською програмою. Далі здавали семестрові роботи в екстернаті. Це було виснажливо для нього і для мене», – зізнається Олена. Попри всі зусилля, каже, такий формат виявився занадто виснажливим.

«Було дуже важко, бо я тоді їздила в Україну майже кожні два тижні. Доводилося ще й робити з ним уроки. До війни він навчався в приватній школі, де домашні завдання робили прямо під час навчального дня, тому раніше я взагалі не стикалася з такою проблемою».

Зрештою Олена вирішила, що українську школу доведеться залишити. Вона вважає, що її син більше виграє, якщо зосередиться на англомовній освіті та додаткових предметах. На її думку, паралельне навчання за двома програмами не завжди виправдане.

«На мій погляд, це не завжди доречно, оскільки діти інтегруються за кордоном і мають велике навантаження. Якщо вони намагаються повноцінно навчатися за двома системами, я бачу, що вони виснажуються, у них не залишається часу на спорт і спілкування. Це не відповідає здоровому балансу».

Тому сім’я перейшла на інший формат: Петро відвідує українську суботню школу, де дві години на тиждень вивчає українську мову та літературу. «Цього достатньо для підтримки рідної мови. Якщо треба буде повертатися, то можна наздогнати програму з репетиторами», – вважає біженка.

За словами Олени, міжнародна школа, яку відвідує її син Петро, є приватною, а вартість навчання становить приблизно 800–900 євро на місяць. Водночас заклад надає знижки українським сім’ям, які не можуть повністю покрити витрати.

«У класі сина є інші українці. Школа продовжує підтримувати їх цього навчального року, але поки невідомо, як довго така допомога збережеться», – зазначає вона.

Українка не виключає можливості повернення в Україну, але її плани залежатимуть від того, як складеться ситуація. «Моя дитина не дуже хоче повертатися, йому подобається інше середовище. Я ж подивлюся, наскільки зможу реалізуватися тут. Якщо вдасться розвинути свій бізнес або знайти роботу в Європі, то, можливо, залишимося ще на певний час. Якщо ні – повернемося, бо в Україні маємо достатньо ресурсів», – підсумовує жінка.