Вперше війна застала Вікторію Миколаївну ще в Донецьку у 2014 році. Ще тоді вона з сім’єю вперше покинула рідний дім. Через вісім років їм знову довелось тікати від війни 

Коли почалася війна, у 2014 році, мені було 42 роки. Я працювала помічником вчителя початкових класів у Донецьку і змушена була поїхати зі свого міста, бо сину тоді було 15 років. Я вивезла його до Києва, і по цей час ми живемо у Києві всією родиною. До нас переїхала мама зі своєю собакою. У Донецьку в нас не залишилося нікого і нічого. 

Це було 26 травня 2014 року. Були сильні вибухи, літаки літали. Ми з чоловіком на Донецькому залізничному вокзалі намагалися посадити маму з нашим 14-річним сином на потяг до Сімферополя. 

Ми дуже молила Бога, щоб потяг скоріше поїхав, бо якраз летіли літаки і були вибухи сильні. Люди кричали, бігли з тваринами, з дітьми, люди похилого віку – всі намагалися сісти в цей потяг. 

Коли потяг поїхав, ми сіли в машину і почули ще декілька вибухів. Потім дізналися, що це було у районі нашого Донецького аеропорту. Потім почалися постійні вибухи в деяких районах міста, за містом. Це ми дуже відчували. Потім було сильніше. Страшно було дуже. Це був серпень місяць. 

Потім - січень, лютий 2015 року, коли було дуже страшно. Ми бачили і «Гради», які летіли через нас і були розташовані прямо у місті. 

Повномасштабна війна 2022 року застала нас вдома у Броварах о пів на шосту ранку. Вся родина була вдома. Це був жах, але я - людина, яка вже це чула, в тій ситуації була. Я не повірила, що це відбувається тут - у Києві, Київській області. Я до останнього своїм друзям казала, що цього тут не буде.

Тому я була дуже засмучена, але весь час до 13 березня знаходилась Київській області. А потім змушена була евакуюватися до міста Львів. Я знайшла людей, які мені допомогли. У мене літня мама, у неї хворі ноги. Ще у мене є велика стара собака, лабрадор. Йому багато років, він глухий.

Ми їхали і постійно питали дорогу, бо вказівників не було. Коли заїжджали у міста, дуже часто були тривоги, ми зупинялися. До Львова доїхали вже десь під ранок, стояли на заправці – і почалася тривога. Ми годин тринадцять чекали, поки її відмінять. Потім заправились і поїхали. Так сталось, що заїхали не туди, але там хлопці з тероборони вийшли і нас направили. Фактично вони нам врятували життя.

У Львові мешкає моя знайома, вона запропонувала мені одразу до неї поїхати. Казала, що в неї порожня квартира, я можу туди в'їхати і жити, скільки я хочу. Тому я обрала саме місто Львів. Нам тут дуже допомогли речами і гуманітаркою, але без роботи дуже тяжко фінансово.

За роки війни ми переоцінили свої життєві цінності. Будинок, якісь там коштовності, речі, які у кожного з нас є, це не головне. Головне – щоб було мирно, щоб були поруч рідні люди і друзі, які розуміють і підтримують. Для мене це найголовніше.

Коли ми поверталися додому в травні місяці по Житомирській трасі, я бачила розрушені міста. Ці дома, ці будівлі, які вже не можна назвати будівлями. 

Я розуміла, що там були люди. Прості люди, і дітки малі. Скільки людей загинуло! На це було дуже важко дивитись і розуміти, що там відбувалося у лютому та березні місяці, коли тут були ці російські фашисти. 

Мене зворушило, як наші хлопці давали відпір цим нелюдям. Я просто пишаюсь нашими 

нашими Збройними силами. Вони такі молодці! Завдяки їм ми можемо спати спокійно.

Вона скінчиться тільки нашою перемогою. Не знаю, коли це буде, але тільки так буде. Наші хлопці переможуть.

В майбутньому я бачу себе бабусею. Хочу, щоб у мене були онуки, яких би я могла виховувати і ще багато чого я б могла навчити.